Темні уми
- Автор: Бракен Александра
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5131-1
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Темні уми». Краткое содержание книги:
Діти, котрі нещодавно зникли за дверима, тепер з’явилися знову, тримаючи в руках сірі светри і шорти. Замість того щоби повернути назад у наш стрій, їх повели вниз, не давши нам можливості хоч про щось від них дізнатися чи бодай запитливо глянути.
Вигляд у них наче не скривджений. Я відчувала запах маркера і чогось, схожого на спирт, але ніхто не кровоточив і не плакав.
Коли нарешті прийшла черга дівчинки, ССПівець, котрий стояв на чолі шеренги, різким рухом роз’єднав наші руки. Я хотіла піти разом із нею, а там хай буде, що буде. Все ж таки це краще, ніж знову опинитись на самоті, не маючи нікого й нічого, що могло би мене підтримати.
Мене проймала така дріж, що я змушена була обхопити себе руками, і тільки тоді тремтіння припинилося. Тепер я була першою в ряду й отупіло дивилася на картаті плитки, що виблискували між чорними черевиками ССПівця та моїми брудними ногами. Від утоми я вже й на ногах не стояла, тому що минула ніч була безсонною, а тепер від смороду вакси на солдатських черевиках у моїй голові ще дужче туманилося.
А тоді вони покликали мене.
Я опинилась у тьмяно освітленому кабінеті, наполовину меншому за мою тісну кімнатчину-спальню вдома, і я геть не пам’ятала, як увійшла туди.
— Ім’я?
Я дивилась на кушетку і дивний сірий пристрій, що, весь сяючи, нависав над нею.
З-за ноутбука на столі з’явилося обличчя лікаря. Вигляд у чоловіка був хворобливий, відтак здавалось, що його окуляри в тонкій срібній оправі ось-ось злетять з носа від будь-якого різкого поруху. У нього був неприродно високий голос, через що виникало враження, що він не говорить, а пищить. Я притулилася спиною до найближчих дверей, намагаючись збільшити відстань поміж мною та незнайомцем з його пристроєм.
Лікар прослідкував за моїм поглядом, спрямованим на кушетку.
— Це сканер, у ньому нема нічого страшного.
Мабуть, виглядала я не надто заспокоєно, бо він повів далі:
— Тобі ніколи не доводилось ламати руки-ноги чи вдарятися головою? Знаєш, що таке комп’ютерна томографія?
Почувши в його голосі натяк на доброзичливість, я, заперечливо хитнувши головою, мимоволі ступила вперед.
— Зараз тобі доведеться прилягти на кушетку, щоби я перевірив цим пристроєм, чи все гаразд з твоєю голівкою. Але спочатку скажи, як тебе звати.
Переконатись, чи все гаразд із головою. Та як він взнає?..
— Твоє ім’я, — раптом різко наполіг він.
— Рубі, — відповіла я, а відтак поспіхом додала прізвище.
Замислившись на мить, він почав швидко друкувати на клавіатурі.
Мій погляд знову привернув прилад: цікаво, це дуже боляче, коли зсередини досліджують твою голову? І чи зможе він якимось чином побачити, що я зробила?
— От дідько, як вони розлінилися! — пробурмотів він радше до себе. — Чому не була зроблена попередня класифікація?
Я зеленого поняття не мала, про що він плете.
— Коли тебе забирали, то про щось розпитували? — запитав він, підводячись. Кімната зненацька зробилася вкрай тісною. Він опинився біля мене, зробивши лише два кроки, а через два биття мого серця я вже встигла піддатися паніці. — Твої батьки повідомили солдатам твої симптоми?
— Симптоми? — вичавила я з себе. — У мене нема симптомів, у мене нема…
Він захитав головою, поволі дратуючись.
— Заспокойся. Ти тут у безпеці. Я не скривджу тебе. — Лікар продовжував говорити безбарвним тоном, у той час коли в його очах щось проглядалося. Речення звучали завчено.
— Буває чимало різних симптомів, — взявся пояснювати він, нахиляючись і зазираючи мені просто у вічі. Все, що я бачила, — це його криві передні зуби і темні круги навколо очей. Від нього пахло кавою та м’ятою. — Багато різних видів… дітей. Я зроблю знімок твого мозку, і це допоможе нам зрозуміти, до якої групи дітей тебе відправити.
Я похитала головою.
— У мене нема симптомів! Бабуся прийде, я присягаюсь, вона прийде і все вам пояснить. Ну будь ласка!
— А скажи-но мені, серденько, ти щось тямиш у математиці та ребусах? Зелені — неабиякі розумники, та ще й мають надзвичайну пам’ять.
Мої думки вмить повернулись до дітей на вулиці, до кольорових Х на спинах їхніх сорочок. Зелений, — згадала я. А решта які кольори? Червоний, синій, жовтий і…
І помаранчевий. Як у хлопчика зі скривавленим ротом.
— Гаразд, — мовив він, глибоко вдихнувши. — Просто приляж на кушетку, і ми почнемо. Ну ж бо, прошу.