Темні уми
- Автор: Бракен Александра
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5131-1
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Темні уми». Краткое содержание книги:
2. У нього/неї з’являються значні труднощі в концентрації, чи, навпаки, він/вона гіперконцентрується на завданнях, унаслідок чого він/вона втрачає лік часу і/чи забуває про себе й інших.
3. У нього/неї починаються галюцинації, блювота, хронічні мігрені, провали в пам’яті і/чи непритомні стани.
4. Він/вона проявляє схильність до невмотивованих спалахів агресії, нерозважливих вчинків чи самоскалічення (непояснимі опіки, синці чи порізи).
5. У неї/нього розвивається небезпечна і незрозуміла поведінка чи здібності, які завдають вам чи іншим фізичної шкоди.
ЯКЩО У ВАШОЇ ДИТИНИ НАЯВНИЙ БУДЬ-ЯКИЙ ІЗ ВИЩЕЗАЗНАЧЕНИХ СИМПТОМІВ, ЗАРЕЄСТРУЙТЕ ЙОГО/ЇЇ НА САЙТІ GPIN.GOV І ЧЕКАЙТЕ, ПОКИ ВАМ ПОВІДОМЛЯТЬ ПРО ТЕ, У ЯКУ НАЙБЛИЖЧУ ЛІКАРНЮ ЇЇ СЛІД ВІДВЕЗТИ.
Дочитавши листівку й акуратно її згорнувши, я поклала її на попереднє місце, а потім виблювала у рукомийник.
Згодом на тижні зателефонувала бабуся і своїм звичним, «по-бабусиному» переконливим тоном пояснила мені, що куди не кинься — повсюди вмирають мої однолітки. Але лікарі шукають цьому ради, і мені не слід хвилюватись, адже я — її онуця, тому зі мною все буде гаразд. Я ж повинна бути цяцею і сказати батькам, якщо почуватимуся якось дивно, еге ж?
Усе вкрай стрімко обернулося з поганого на жахливе. За тиждень після того як у нашому кварталі поховали трьох чи чотирьох дітей, президент звернувся з офіційною промовою до народу. Мама з татом дивились трансляцію наживо у комп’ютері, а я підслуховувала, стоячи за дверима кабінету.
— Мої співгромадяни, американці, — звернувся президент Ґрей, — сьогодні нас спіткала нищівна криза, яка загрожує не лише життю наших дітей, а й майбутньому всього нашого великого народу. Хай втіхою для вас стане те, що в цей скрутний час ми тут, у Вашинґтоні, розробляємо програми, які допоможуть не лише родинам, які постраждали від цієї страхітної хвороби, а й тим благословенним дітям, котрим пощастило вижити.
Як мені в цю мить хотілося побачити його обличчя, бо, гадаю, він знав — мусив знати, — що це грізне передвістя на шляху до нашого начебто прекрасного майбутнього вже нічим не зарадить тим упокоєним дітям. Закопані в землю чи спалені на попіл, вони вже нічого не могли вдіяти, окрім як навідуватись у спогади тих, хто їх любив. Їх не стало. На віки вічні.
А що ж ці листочки із симптомами, що їх учителі, перед тим як розіслати по домівках, акуратно склали і скріпили степлером, ті листочки, які сотні разів зачитували в телевізійних новинах, поки в нижньому кутку екрана миготіли світлини покійних дітей? Вони ніколи не боялись дітей, котрі ще можуть померти, як не боялись і тієї порожнечі, яка, можливо, зостанеться після дитячої смерті.
Вони боялися нас — тих, хто смертю смерть подолав.
2
Коли нас привезли в Термонд, надворі дощило, і дощило цілий тиждень, а потім ще й наступний. Це був крижаний дощ, такий дощ, що якби було на п’ять градусів холодніше, він перетворився би на сніг. Пригадую, як краплі торували хаотичні стежки уздовж шибок у шкільному автобусі. Якби я знову опинилась у батьківській машині, прямуючи додому, то проводила би пальцем по отих звивистих путівцях на холодному склі. Проте зараз мої руки туго зв’язані за спиною, а чоловіки в чорних уніформах посадовили нас по чотири на сидіння. Місця заледве вистачало на вдих і видих.
Від тепла сотні з гаком тіл вікна в автобусі взялися туманом, створюючи таку собі запону від світу ззовні. Згодом вікна тих жовтих автобусів, у яких колись возили дітей до школи, зашмарують чорною фарбою. Просто наразі їм це ще не спало на гадку.
Упродовж п’ятигодинної поїздки я сиділа біля вікна, тому коли дощ на якийсь час втишувався, мала змогу роздивитись тонкі смужки краєвиду, що миготів за вікном. Для мене все виглядало на один штиб: зелені ферми, густі хащі дерев. Може, ми ще досі у Вірджинії. Дівчинка, котра сиділа поруч мене і яку згодом класифікують як Синю, начебто впізнала один із дорожніх знаків, бо якоїсь миті нахилилася ближче до вікна, щоби розгледіти напис. Щось у ній мені здалося знайомим, можливо, я колись зустрічала її в моєму місті чи, можливо, вона жила в сусідньому. Гадаю, всі діти навколо мене були з Вірджинії, але перевірити те не було жодної змоги. Позаяк існувало одне правило правил — мовчання.
Коли напередодні мене забрали з дому, нас, спільно з іншими дітьми, цілу ніч протримали в якійсь подобі складу. Приміщення наче купалося в неприродно яскравому освітленні. Нас розсадили купками на брудну цементну підлогу, а тоді спрямували в обличчя три прожектори. Спати було заборонено. У мене від пилюки так сильно сльозилися очі, що я заледве могла розгледіти холодні й бліді обличчя навколо, а про лиця солдат, котрі, пильнуючи нас, стояли просто за прожекторами, навіть не йшлося. Якимось дивним чином вони втратили свою цілісність, перестали бути для мене звичайними чоловіками та жінками. У сірому тумані напівсну вони уявлялися мені зібраними із дрібненьких, страхітних шматочків: бензиновий запашок крему для взуття, порипування грубої шкіри, гидливо скривлені губи. Удар у бік носаком черевика вирвав мене зі сну.