Світло в серпні
- Автор: Фолкнер Уильям Катберт
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-38-3
- Переводчик: Олег Богданович Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Світло в серпні». Краткое содержание книги:
Твір належить до світової класики, його перекладено кількома десятками мов. У 1998 році редакція відомого видавництва «Модерн лайбрері» склала перелік найвидатніших літературних творів XX сторіччя. У цьому списку на чільному місці роман «Світло в серпні». Українською мовою друкується вперше.
— Еге ж. Твого прáва на курей не відбере ніхто з цієї округи. Хіба що опосуми та змії, — відказує Армстід. — Ані прáва на півнячий банк, — докидає він, коли, рвучко нагнувшись, жінка зриває з ноги туфлю й одним ударом розтрощує на друзки фарфорову скарбничку. Спершись на лікоть, господар споглядає з ліжка на жінку, що визбирує решту монет з-поміж скалок, вкидає всі гроші в торбинку, із запеклою рішучістю зав’язує ріпичку й перев’язує — три чи чотири рази.
— Дай це їй, — наказує вона. — А на світанку запряжи мулів і відвези її геть звідсіля. Довези її хоч і до самого Джефферсона, якщо бажаєш.
— Напевно, від Варнерової крамниці її повезе хтось інший, — каже він.
Вставши ще вдосвіта, господиня зготувала сніданок. Стояв на столі, коли увійшов господар, подоївши корів.
— Піди скажи їй, щоб ішла їсти, — обізвалася жінка. Коли чоловік з Ліною повернувся на кухню, тут уже не було місіс Армстід. Ліна окинула оком кухню, завагавшись, та майже й не завагавшись, у дверях, прибравши виразу готовності до усмішки, до мови — заздалегідь складеної мови, відчув Армстід. Однак нічого не сказала, заминка навіть заминкою не стала.
— Поїмо та й поїдемо, — сказав хазяїн. — Тобі ще далеченько добиратися.
Дивився, як вона їсть, з такою самою спокійною, здоровою пристойністю, як і вчора за вечерею, ось тільки тепер пристойність підпсована стриманістю — для годиться. Дав Ліні мішечок. Взяла. На її обличчі вгадувалися тепло, втіха та подив, не дуже великий.
— Ой, щиро їй дякую, — сказала вона. — Та тільки не треба цього. Я ж уже, вважай, добралася.
— Бери-бери. Ти ж, мабуть, зауважила, що Марті краще не перечити, коли вона щось задумала.
— Щиро дякую, — повторила Ліна. Вклала гроші у свій клуночок і наділа капелюшок. Підвода вже чекала. Коли вони, їдучи путівцем, минали садибу, Ліна озирнулася на дім. — Я дуже вдячна вам усім.
— Це все вона зробила, — відповів Армстід. — Їй-бо, моєї заслуги тут немає.
— Усе одно я вам дуже вдячна. Передайте їй від мене привіт на прощання. Я сподівалася, що побачу її, але…
— Угу, — кивнув Армстід. — Мабуть, Марта була заклопотана роботою чи ще чимсь. Я скажу їй.
До крамниці вони приїхали зранку. Там уже сиділи навпочіпки чоловіки й попльовували через вичовганий підборами ґанок. Спостерігали, як Ліна помалу й обережно злазить із сидіння, з тлумачком і віялом у руці. І знову Армстід ані не рушився, щоб допомогти їй.
— Це місіс Берч, — озвався він із сидіння. — Хоче добратися до Джефферсона. Якщо хтось сьогодні підвезе її, то буде вдячна.
У важких запорошених черевиках Ліна ступила на землю. Спокійна, утихомирена, глянула на нього.
— Красно вам дякую, — мовила вона.
— Так-так, — відповів Армстід. — Ось тепер ти вже напевно доберешся до міста. — Зиркнув згори на неї. Здавалося, безконечно довго стеріг він свого язика, що добирав слова, тоді як думки бігли плавно й прудко: «Чоловік. Усі чоловіки такі. Омине сто нагод зробити добре діло заради одної нагоди встромити носа куди не слід. Проґавить, проморгає не одну можливість розбагатіти, прославитися, вчинити щось добре, а часом і щось зле. Але не пропустить нагоди впхати носа до чужого проса». Та ось язик знайшов слова, і Армстід слухав їх, дивуючись, мабуть, не менш ніж Ліна:
— Ось тільки я б не вважав таким важливим… не покладався б… — і думав: «Ет, не слухає вона. Якби ж прислухалася до таких ось слів, то не злазила б тепер із цього воза, з отим черевом, з віялом та клуночком, не опинилася б одна в чужих краях, де ніколи не бувала, не ганяла б за парубійком, якого ніколи не побачить, якого побачила раз — і того було забагато…»
— …коли повертатимешся цією дорогою будь-коли: чи завтра, чи сьогодні проти ночі…
— Мабуть, мені все вдасться, — відповіла Ліна. — Мені сказали, що він у місті.
Армстід повернув підводу й подався додому, сутулий, із бляклими очима. Сидячи на продавленому сидінні, міркував: «Ніякого пуття. Вона не повірить словам, не повірить своїм вухам, не зважить на те, що кажуть люди… Еге ж, чотири тижні, сама сказала. Та й тепер ані прислухається, ані повірить. Сидить собі там, на горішній сходинці, склавши руки на колінах, а хлопи навпочіпки плюють повз неї на дорогу. І навіть не чекатиме, щоб її спитали, сама все розкаже. З доброї волі розповість про цього розсучого сина, ніби їй нема чого особливого приховувати, навіть якщо Джоді Варнер чи хтось із них скаже, що той чолов’яга на фабриці в Джефферсоні зветься не Берч, а Банч; їй до такого теж байдуже. Бач, усі розуми поїла, куди там моїй жінці до неї. Як ото Марті сказала. Мовляв, Господь подбає, щоб усе було гаразд».