Світло в серпні

Місіс Армстід не відповідає. Розглядає гладко зачесану Ліну, що всілася на стільці, придивляється до нерухомих рук на колінах, до лагідного, задумливого лиця.

— Напевно, він уже передав мені звістку, але не дійшла вона, згубилася. Звідси до Алабами неблизький світ, а я ж іще до Джефферсона не дісталася. Я сказала Лукасові, що не ждатиму від нього листів, бо в письмі він не дуже вправний. «Передай мені через когось, — кажу йому. — Я чекатиму». Коли він поїхав, то зразу була засумувала трішки, бо ж я ще не Берч, а мій брат і його сім’я знають Лукаса не так добре, як я. Та й звідки їм знати? — На Ліниному обличчі помалу проступає вираз легкого, радісного подиву, неначе їй спало на думку щось таке, про що вона досі й не відала. — Ну скажіть, звідки їм було знати? А йому треба було спершу обжитися. Він мав дбати про життя-буття на чужині, а в мене жодної мороки, хіба тільки чекати, поки він упорається з усіма клопотами та турботами. А згодом я вже журилася тільки тим, як ото б дитинку щасливо доносити, а не своїм прізвищем чи лихою славою. Ні мені, ані Лукасові не треба присягатись одне одному. У нього, певно, щось несподіване скоїлося, або ж передав вістку, а вона не дійшла. Отже, одного дня я постановила податися до нього й не баритися.

— А звідки ти знала, куди йти?

Ліна дивиться на свої руки. Тепер вони рухаються, зосереджено збираючи складки на подолі. Не з сорому оте збентеження. Здається, що це сама рука мимоволі рухається в задумі.

— Я питала й розпитувала. Лукас молодий і веселий, легко й скоро зазнайомлюється, тому й знаю, що де тільки побуває, його запам’ятають. Ото ж я знай питала. І добрі люди траплялися. Справді, два дні тому на дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні й працює на деревообробній фабриці.