Мондеґрін

Жінка як проблема перетворення — цей кут зору супроводжував Габінського постійно. У шкільні роки повсякденне і повсякчасне напруження цього дискурсу заважало жити та дихати. Жінки означали радість неймовірного, тугу нездоланного і щастя неможливого. Він мав би мати їх усіх, усіх жінок світу, спочатку всіх разом, а потім кожну окремо. Жінок минулого, теперішнього й майбутнього. У любові та в шлюбі. У довготривалих стосунках і поза межами їх. В електричках і метро, в парках Берліна і Відня, Києва і Вроцлава. У затишних хостелах і гламурних готелях, у львівських трамваях і шведських баржах, українських Карпатах та італійських Альпах. У струмені горя та в джакузі нестерпної радості. Мав би мати. Та не мав, не мав-таки, на жаль чи на щастя. Але не в тому, звичайно, сенсі й не з тих причин, про які ви зараз собі подумали.

Якщо вже бажаєте знати, в ліжку, коли врешті-решт так-сяк до цього дійшло, Габа виявився просто несамовитим. Як лящ, якого піймали за його блискуче лібідо. Як заєць, хоробрий, непереборний та у своєму любовному натхненні неосяжний. Він і тепер може займатися любов’ю сім років поспіль із кожною жінкою, яка приходить до нього уві сні та в яві. І тільки на восьмий рік зрання він трішечки сором’язливо всміхнеться і попросить горнятко кави та шматочок сиру.

— Слухай, — скаже він, — дитинко, ну ж бо, зроби мені кави.

Ти, грайлива крихітко, молода і вже котре століття незаймана, мляво усміхнешся йому, розкинеш руки, почнеш вовтузитися, гратися, сміятися, лоскотати його. (Все йде в одно місце: взялось із персти й усе вернесь у порох. Еккл.) Потім нібито ненавмисно торкнешся внутрішньої сторони його стегон давно зотлілим язиком (все йде в одно місце, пам’ятай це сім тисяч років). Проведеш, починаючи від колін, до самої калитки. І там затримаєшся на кільканадцять секунд. Ну, типу ненавмисно, буцімто ти слухняна дівчинка, хороша та пристойна. Тільки от на шляху до кави вирішила перевірити, який він на смак, твій непереборний заєць, твій боєць та смаколик, твій шахтарський ліхтарик жіночого щастя.