Мондеґрін

Раптом Габа усвідомив, що, по-перше, заснув на кілька хвилин, а по-друге, що всі ці кілька хвилин знову їхав не в той бік, що потрібно. Втома, вона така, жіночка підступна й працьовита, ніколи не припиняє обробляти твій мозок. Габа позіхнув, озирнувся на спини останніх пасажирів і вийшов із потяга. Постояв кілька секунд, відчуваючи, що минуле п’ятихвилинне забуття щось у ньому змінило, пересмикнув плечима (якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості) і перейшов на протилежний бік платформи.

Так про що я, власне? Ага, так. Пане Йоане. «Одкровеннє», звісно, відпрацьовано суто метафорично, так нібито мовити, в постмодерні, можливо, подекуди в сюрреалізмі, біблійному символізмі тощо. З погляду вежі зі слонових кісток. Але міг би він звернутися і чесно, незважаючи на століття майбутнього (минулого) простору, сказати прямо: ви, українці, знайте, як ото російський каганат почне бомбардування Месопотамії, значить, вселенський капут біля вас уже маячить. Буквально не за лісами, не за горами, а за «барбаканом» та «купідоном».

І знову їхав він під землею, підглядаючи іноді у мапу на темному вікні, за яким вгадувалася безкінечна темрява довгих вологих тунелів, насичених відбитками людей, які назавжди залишили їх тут. Образи, натхнення, обличчя, думки, життя і смуток, теплі, наглі, та все ж таки не остаточні смерті sapiens sapiens, приречені на вічні часи зоставатися в цьому натовпі, в цих сутінках, у цій луні, що ходить підземеллям метрополітену від самого початку часів. У свій час поточна доба сходить нанівець, двері зачиняються, наступна станція — вічність, і до самого ранку тіні продовжують рухатися між стінами тунелю. Тіні забутих предків. Думають, що вони люди, що хтось їх чекає на тому кінці їхньої безнадійної подорожі.