Віннету ІІІ

Я закурив люльку, пустив струмінь диму до неба, до землі, потім на всі чотири сторони світу і простягнув її То-Кей-Хуну. На щастя, мені вдалося якщо не переконати вождя в дружніх намірах, то принаймні приголомшити його настільки, що він прийняв люльку з моїх рук, повторив ритуал і передав її далі. Останній з вождів повернув її мені, і я знову сів, цього разу поруч із вождями.

— Тепер наш білий брат поверне нам наші душі?

«Вкрадені душі» були моїм головним козирем у складній і небезпечній грі, тому слід було потягнути час.

— Хіба я вже син команчів?

— Вбивча Рука став нашим братом. Він отримає вігвам і зможе робити все, що йому заманеться.

— Який вігвам стане моїм?

— Вбивча Рука — великий воїн і буде жити у вігвамі, який обере сам.

— Тоді нехай мої червоношкірі брати йдуть за мною, щоб я разом із ними міг поглянути на житло.

Вожді виконали моє прохання. Я ішов уздовж вігвамів, поки не зупинився біля того, де стояли четверо вартових. Приклавши долоню до губ, я завив койотом, і тієї ж миті мені зсередини відповіли таким же виттям. Одним стрибком я опинився біля входу і вигукнув:

— Вбивча Рука житиме тут!

Вожді дивилися один на одного здивовано, вони не припускали, що я можу вказати саме на той вігвам, в якому перебувають бранці.

— Нехай мій брат вибере собі інший вігвам. Цей уже зайнятий.

— Чому? Ким він зайнятий?

— Ми віддали його ворогам команчів.

— Хто вони?

— Двоє білих і один червоношкірий.

— Як звати цих ворогів?

— Віннету, вождь апачів, білий убивця індіанців на ім’я Священне Вухо і молодий блідолиций воїн.

Відповідь вождів здивувала мене. Виявляється, команчі не знали, що я подорожував разом з полоненими. Звичайно, я не говорив про це Ма-Рамові, але ж Патрік і Фред Морґани мали б розповісти їм про мене!

— Вбивча Рука бажає бачити цих людей! — зажадав я й увійшов до вігвама.

Вожді негайно пішли за мною.

Мої друзі лежали на землі зі зв’язаними руками й ногами. Крім того, їхні тіла були міцно припнуті товстими шнурами до стовпів всередині вігвама. Вони впізнали мене, але не вимовили ні слова і не проявили радості, бо не могли зрозуміти, що ж відбувається.

— У чому винні ці люди?

— Вони вбили наших воїнів.

— Мій червоношкірий брат бачив це на власні очі?

— Це бачили сини ракурро.

— Синам ракурро ще доведеться довести це! Відтепер вігвам належить мені, і ці люди — мої гості.

Я дістав ніж, щоб розрізати ремені, які стягують бранців, але один із вождів втримав мою руку.

— Вони повинні померти, тому мій білий брат не може вважати їх своїми гостями.

— Хто мені це заборонить?

— Четверо вождів ракурро!

— Нехай тільки спробують!

Я став між ними і полоненими. Негр був у мене за спиною.