Віннету ІІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-119-3
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІІ». Краткое содержание книги:
Вігвам, у якому мене поселили, був маленьким і ще не обжитим. Я прив’язав мустанга біля входу й увійшов усередину, навіть не озирнувшись на вождя. Він не супроводжував мене.
Але довго побути одному мені не вдалося: хвилин через п’ять у вігвам прослизнула стара індіанка. Вона скинула з плечей велику в’язанку хмизу, вийшла, але тут же повернулася із повним горщиком м’яса, розпалила багаття й поставила горщик на вогонь.
Я мовчки спостерігав за нею, розлігшись на підлозі, бо за індіанським звичаєм воїнові не годиться першим заговорювати з жінкою, до того ж крізь щілини між шкурами за мною уважно спостерігала не одна пара цікавих очей.
Вода в горщику вирувала, у повітрі поширювався запах вареного м’яса. Через годину стара поставила горщик переді мною й пішла. Я тут же взявся до їжі й маю визнати, що з насолодою проковтнув великий шматок м’яса бізона і випив увесь бульйон, хоча в ньому не було ні крихти солі, а чистота горщика збентежила б найневибагливішого відвідувача портових кнайп.
Та, по правді кажучи, приймали мене шанобливо й гостинно. Я й сьогодні міг би заприсягтися, що той закопчений горщик був єдиним у всьому стійбищі.
Після обіду я простягнувся на долівці біля багаття, поклав голову на згорнуту ковдру й поринув у роздуми, які не дуже сприяли засинанню. Я почув, що й мого коня погодували, а також що мій намет охороняють двоє вартових, які пересуваються майже безшумно. Вогонь помаленьку догорав, і я врешті заснув.
Я стояв, а точніше — лежав, лицем в лице з важким завданням, та хоч як сушив собі мозок, не міг нічого придумати. Я зумів проникнути в стійбище команчів, але як звільнити друзів, якщо й за мною, і за ними стежила не одна сотня пильних очей?
Аж уранці мене розбудив шурхіт. Розплющивши очі, я побачив учорашню стару індіанку. Вона вже розпалила багаття і ставила на вогонь знайомий мені горщик.
Стара собі поралася, навіть не дивлячись у мій бік, і це цілком відповідало звичаям індіанців. Я поснідав із не меншим апетитом, ніж учора повечеряв, а потім вирішив вийти з вігвама, але не встиг висунути голову назовні, як до мене підскочив один із вартових і скерував у мене свій спис, немов збираючись проштрикнути мене, як шинкар проштрикує вертелом курча.
Звичайно, я не міг стерпіти такого нахабства, якщо не хотів раз і назавжди позбутися честі й поваги в очах господарів стійбища. Покарати його було справою однієї хвилини: я перехопив спис біля самого наконечника, різко відштовхнув, а потім ще різкіше потягнув на себе. Втративши рівновагу, індіанець випустив списа з рук і розпластався на землі біля моїх ніг.
— Уфф! — заревів він, скочив на ноги і вихопив із-за пояса ніж.
— Уфф! — передражнив я його, закинув спис у вігвам і теж дістав ніж.
— Нехай блідолиций поверне мені спис!
— Нехай мій червоношкірий брат сам візьме його, — відповів я.
Його обличчя змінилося: мабуть, моя пропозиція не сподобалася йому. Тим часом на допомогу йому прийшов другий вартовий, який з’явився з-за вігвама.
— Блідолицьому братові не дозволено виходити з вігвама! Нехай він повернеться всередину! — безцеремонно наказав він, також погрожуючи мені списом.
Я прекрасно розумів, що бавлюся з вогнем, але відступати було нікуди. Я повторив свій експеримент, і ось уже другий стражник лежав біля моїх ніг, а його спис полетів усередину вігвама. Від люті вони вдвох зарепетували так, що підняли на ноги все стійбище.
Поряд стояв вігвам, який був більшим, ніж усі інші, з притуленими біля входу трьома щитами. На крик вартових шкури біля входу до нього розсунулися, і звідти визирнула чорнява дівоча голова — напевно, дівчина захотіла дізнатися причину галасу. На мить на мені зупинився погляд темних блискучих очей, у яких зблиснула цікавість і захоплення, і відразу ж видіння зникло, щоб поступитися місцем То-Кей-Хунові та іншим трьом вождям. Після знаку вождя вартові слухняно відступили.
— Чому блідолиций покинув вігвам? — суворо запитав мене вождь.
— Чи добре я чую? Мій червоношкірий брат, напевно, хотів запитати, що ці воїни роблять біля мого вігвама?
— Я наказав цим воїнам охороняти блідолицього, щоб із ним не трапилося нічого поганого, тому буде краще, якщо він залишиться у своєму вігвамі і не виходитиме без дозволу.