Закляття відьмака

У всіх вікнах бояринового дому яскраве світло. Чути спів у два голоси та гудок. А довколо тиша така — власне дихання чуєш.

Дві тіні з-під віконця істобки поспішили за ріг. Відчинились рипучі двері, й звідтіля вийшов кульгавий — яскрава скіпка добре висвітила його патлату голову.

Він подався до бояринової оселі, погуркав у браму.

Заіржав кінь у стайні і дзвінко вдарив копитом у стовп загороди.

Кульгавому не відчинили. Він злякався і повернувся до своєї оселі. Як він зачинив за собою рипучі двері, дві прихилені тіні вийшли з-за істобки і попрямували вниз понад ручаєм, далі туди, вглиб долини. Там стежки: ширша й рівніша. Я спустився в долину з найбільшою обережністю. І не йду повз садибу бояринову. Спускаюсь униз до ручая, а від нього вже піднімаюсь до тину. Не пішов до брами ось чому: ключ від воріт був один, і я лишив його Лаврові. А він чи не лишив ключа на умовленому місці, чи я не знайшов. Тому я навіть не підступав до воріт. Отож шукав зручне місце, щоб перелізти на подвір’я. І ступаю так тихенько, так обережненько. Що казати — це тепер я старий, ногами шкрябаю. Та й вуха Лавр мені заговорив, я став чути добре, як ніколи. Чую — знов риплять бігуни дверей в істобці. Тільки поволі двері отворяються. Обережно їх відхиляють.

Дивлюсь — а світла в істобці вже немає! «Ну, — думаю, — кульгавий тепер попреться до млина». І справді, кульгавий гаткою скрадається до млина. Я впав за густим кущем. І мені все добре видно. Ось кульгавий підходить до брами, встромлює щось у замок. Раптом дзизнуло, ніби струна лопнула. І кульгавий із зойком хапається за голову. Стогне, аж харчить, і за голову тримається, хитається з боку на бік. Я закляк — не дишу. Кульгавий потупцював, потупцював перед брамою та й потрюхав назад по гатці.

Тепер я вже боявся сам хату відкривати. Хто зна, яку там ще пастку Лавр зготував на порозі хати?.. Я піднявся на протилежний схил долини і, мов на чатах, крокував на грудові туди й сюди майже до ранку. Стежив за садибою, щоб не прогавити, коли звідтіля вийде Лавр.

Я спустився швидко, проте позамітав гіллякою свої сліди.

Лавр чекав мене у розчинених воротах.

— Чому ключа не лишив? — обурився я.

— Щоб ти стерігся й не поліз до брами.

— Ти знав, що кульгавий попреться, і поставив пастку?

— Не пастку, а кушу… Куди йому поцілило?

— Схопився за голову…

— Його щастя, що глиняною кулею, а не болтом! Тепер буде обережніший або взагалі не лізтиме…

— Слухай, Лавре! Тут ще щось шастало. Людина на милицях і собака наче… Може, то привиди?

— Заспокойся. Отой на милицях і насторожив кушу.

— А хто з ним?

— Нікого.

— Як нікого?! Я ж сам бачив мару якусь!

— То в нього собака такий.

— Отак за ним ходить і не гавкає і не гарчить?

— Отакий собі собака. Навчений.