Завтра будуть коти

Моя служниця жваво сперечається зі своїми молодшими одноплемінниками, показуючи на мене пальцем, вимовляючи моє ім’я й ім’я мого компаньйона. Людина у намисті, здається, не погоджується з нею. Наталі зникає і повертається з іншою жінкою, дуже на неї схожою.

Піфагор, зазирнувши відразу в інтернет, повідомляє:

— Це Стефані, її сестра. Вона тримала сиротинець, звідки невелика група молоді влаштувалася тут. Згодом до них приєдналися інші сироти.

— Чому вони сперечаються?

— Очевидно, лише Стефані має достатній авторитет, щоб переконати ватажка дітей відпустити нас.

Дуже рішучим голосом Наталі звертається до дітей і показує на Третє Око сіамця. Тоді хлопець змінює свою поведінку, прислухається до її пояснень і погоджується врешті-решт розв’язати нас.

Щойно я опиняюся на землі, звільнена від своїх пут, стрибаю на руки служниці й лижу їй щоки (знаю, що це собача поведінка, але в цю мить я страшенно тішуся, що вона врятувала мені життя, і не можу вдавати байдужість).

Піфагор поводиться стриманіше.

— Тепер, Бастет, треба, щоб ти виконала свою місію. Скажи ж їй: треба допомогти нам перетворити Лебединий острів на сховок від щурів.

Я муркочу, і моя служниця гладить мене дужче.

Вона говорить до мене доброзичливо, усміхаючись і повторюючи моє ім’я.

Піфагор, здається, думає, що вона мене розуміє.

— Давай, — повторює він. — Поясни їй усе.

— Ні.

— Чому ні?

— Я тобі збрехала: мені ще ніколи не вдавалося точно передати свою думку.

— Ти не вмієш передавати котячу думку людському розуму? Але щойно я бачив, що вона розуміє твоє своєрідне муркотіння!

— Я пробувала. Заспокоювала її. Давала їй зрозуміти, що потребую чогось, але далі цього не доходило.

Ну от, сказано. Тепер він знає правду. Мені принаймні стало легше. Я не можу безконечно підтримувати ілюзію.

— Отже, ми здійснили цю подорож даремно, — скрушно вимовив він. — Чому ти не сказала мені цього раніше?

— Має бути якийсь спосіб говорити до них, я впевнена в цьому!

Мені треба ще трохи часу.

Я муркочу на всіх частотах, які можна видобути з мого горла.

Марно. Я отримую у відповідь тільки пестощі.

А ніч усе ближче.

Незабаром Наталі йде спати у полотняний намет. Я згортаюся клубком коло її ніг, заплющую очі, посилаю нове муркотіння значно нижчої частоти, щоб заспокоїтися. Але в глибині душі я знаю, що всі ми приречені з моєї вини.

Чому мені не вдається бути зрозумілою для людей?

Я й сама невдовзі засинаю. Тільки у фазі сну трохи слабне почуття вини. Мені доведеться ще багато попрацювати, щоб стати корисною своєму оточенню.