Похід Болбочана на Крим

Помічаючії з боку українського політичного центру певного роду саботаж з огляду на свою особу, ген. Скоропадський рішив одійти від командування корпусом, щоб тим способом облегчити установлення більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на яку цей центр мав опертися в першій війні за українську державність. 6 січня 1918. р. він подався до демісії, передавши командування корпусом генералу Гандзюкові.[44]

Штаб корпусу перебував тоді в Білій Церкві. Штаб І. дівізії (його начальником замість полк. Капустянського став підпол. Сологуб) стояв у Бердичеві, І-ша її бригада стояла в Київі, 2-га на залізниці Фастів-Бердичів; II. дівізія стояла на лінії Винниця-Гнівань. Командантом І. дівізії замість ген. Гандзюка став полковник Никонов, у II. дівізії залишався ген. Клименко.[45]

Але дісціпліна й боєздатність корпусу під впливом загального настрою й агітації падали з кожним днем. Коли большевики оголосили демобілізацію старої російської армії, то салдати корпусу примусили оголосити часткову демобілізацію і в себе. Як зауважує самовидець, це було викликано охотою салдатів поділити між собою військове майно, як тоді бувало звичайно при демобілізації. В корпусі настала анархія Генерали Гандзюк і Сафонов поїхали за директивами від українського уряду до Київа, але прибули туди вже тоді, як Київ опинився в большевицькнх руках. Вони попали в большевицький полон і були розстріляні. їх переслухував сам начальник большевицької армії Муравйов, який запропонував обом перейти до його на службу, але вони відмовились і тим підписали собі смертний вирок. Вже літом 1918. р. тіла обох героїв були, з наказу гетьмана П. Скоропадського, розшукані і достойно поховані.