Похід Болбочана на Крим

Дорогі імена, славного минулого бережемо не тільки в своїм наболілім серці, заховуємо в памяти.

Славної памяти Полковник Болбочан трагічно загинув на своїй землі в маленьким містечку Балині на Поділлю. Та не в бою, — впав від кулі брата Українця… Не несли козаки на руках свого Батька-Отамана, не накрили червоною китайкою домовини, не греміли гармати на прощання, навіть не дали лихиї люди пан-отцеві відпровадити його на місце вічного спочинку, поховали тихцем, щоб не зобачив народ, і не спитався "за що?"…

Ніхто не розриє могили, бо… її не має,а велика Ганьба затерла всі сліди за собою!"

Минає час, пливе своєю дорогою, не оглядаючись за собою й не помічаючи, що закарбував — це справа історії, обовязок народу накреслити свою минувшину такою, якою вона дійсно була.

Україні лишив час Великий Зрив, кріваву боротьбу за волю й безконечні жертви на спустошеній вогнем і мечем Землі. І більш нічого, крім невмирущої ІДЕЇ..

Біля нас пройшов сприятливий невикористаний момент можливости відбудови Держави на правах Божих і Старої Традиції.

Часом коло людини проходить щастя, майже торкаючись її та вона не вміє його взяти; подібно Український Нарід випустив зі своїх рук долю України. Причини?

Більшість тогочасної інтелігенції була натхнена чужим ідеалом, в її руках опинилась керма, вона ж і не оцінила ваги Збройної Сили, побудованої на національно-козацьких традиціях в рямках загальнопринятих вимог регулярних армій. Українська Армія на ПриДніпрянщині народилась в болях і муках; коли вона крепла, коли слабла — однаково її бито й руйновано нерозумом або злобою.

Дух пацифізму і соціяльних гасел неподільно панував проводом. А коли хтось "прозрівав", то пробував будувати військо, нехтуючи аполітичністю, кваліфікацією й авторитетом воєноначальників. Партія заздрісно берегла своїх впливів і звідсиля пішла "отаманщина" та присвоювання титулів людьми, котрі ніколи не тримали в своїх руках зброї, а мали претенсії й великі амбіції командувати військом.

Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки, яка простувала до моря "світової революції". Провід боявся проявів козацького духа, жахався українських "Наполеонів", Гетьманів і не перебирав ані середниками ані засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався в хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й пійти манівцями…

Чи могли мати успіх в таких умовинах героїчні спроби визначних полководців-патріотів?

Українці змарнували нагоду, не збудували Держави — видко така доля. Господь-Бог хотів нас випробувати й ми не здали іспиту. Однак ідея боротьби за Волю горить в серцях поколінь: там і там вибухає полумя, що готове перекинутись на цілий народ. Але нас огортає непокий, бо на виднокругу сучасної дії відтворюється образ минувшини в привабливих кольорах трагічних помилок, які привели вже Україну до упадку й руїни. Рівночасно світлі сторінки посвяти, слави бойового чину, вкладу розваги, державницької думки й турбот за Батьківщину затемнюється або промовчується. Покликані не хочуть ясно передати поколінню, що шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіяльними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий, бо ставка була на базу "народньої міліції".

Мало лишилося в живих ідеалістів, полумяних патріотів, горячих приклонників Козацької України — свідків нашої Слави, Світла й Тіни — вони догорюють в чужинецьких санаторіях, добродійних притулках. Тільки неповна сотня лицарів-запорожців має змогу в свобідній країні Америці заробити на свій прожиток і підтримувати ідею новітнього Запорожжя. Незадовго і цих не стане, а стяг Війська Запорожського знайдеться в руках молоді. Отже скажім правду про вклад Запорожців у дію визвольних змагань за Україну, скажім правду про славного Полководця Петра Болбочана. Його імя неподільно звязане з новітнім Військом Запорожським; це його ідея, його праця і так сказати рідна дитина. Запорожці пройшли не тільки найславніший бойовий шлях, шлях блискучих перемог, — Запорожці пройшли Хрестну Дорогу на Голгофу, а тяжкий Хрест Мученика виніс на собі наш Полководець Болбочан; він окупив усі гріхи нерозважних, засліплених тогочасних провідників і за це прийняв смерть.