Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
Кучер притримав мулів, а одна жінка, визирнувши з фургона, заверещала:
— Марнолюбка! Таких жде вічна темрява!
Міс Моді не забарилася з відповіддю:
— У кого в серці радість, у того усмішка на обличчі!
Ногомийки, певно, подумали, що то сам диявол тлумачить на свій смак священне письмо, бо від фургона і слід пропав. Незрозуміло, чого їм не подобалося подвір’я міс Моді. Хоч вона і порається цілими днями у своїй садибі, а священне письмо знає чудово.
Ми підійшли ближче до її дому.
— Міс Моді, ви в суд не йдете? — запитав Джем.
— Ні, не йду,— відповіла вона.— Мені сьогодні там нічого робити.
— А просто подивитися не хочете? — запитав Діл.
— Ні. Це сумне видовище, шкода бідолаху, можуть на смерть засудити. Гляньте, скільки народу суне, як на свято.
— Це тому, що його судитимуть прилюдно, міс Моді,— сказала я.— Інакше було б несправедливо!
— Я все це знаю,— сказала міс Моді.— Саме тому, що все відбуватиметься на людях, мені не варто туди йти, правда ж?
Вулицею пройшла міс Стефані Крофорд. Її голову прикрашав капелюх, на руках — рукавички.
— Гм-м,— мовила вона,— стільки людей, можна подумати, що там виступатиме сам Уїльям Дженінгс Брайєн.
— Куди це ти прямуєш, Стефані? — гукнула міс Моді.
— Загляну до «Джітні Джангл», треба дещо купити.
Міс Моді здивувалася: вона не пам’ятала, щоб міс Стефані ходила коли-небудь до крамниці в капелюсі.
— Може, зайду на хвилинку в суд,— призналася міс Стефані,— подивлюся, що там Аттікус затіває.
— Будь обережна, а то, чого доброго, вручить повістку...
Ми попросили міс Моді, щоб вона пояснила, що це означає. Міс Моді сказала — міс Стефані, певно, знає про цю справу стільки, що може виступити в суді як свідок.
Ми чекали до полудня, поки Аттікус прийшов на обід. Він сказав, що весь час, з самого ранку, відбирали присяжних. По обіді ми заскочили до Діла і втрьох подалися в місто.
Це справді був незвичайний день. Біля конов’язі — жодного вільного місця, під кожним деревом стояли мули, вози, площу перед будинком суду заповнили люди, які розмістилися прямо на землі, на розстелених газетах, здебільшого компаніями, їли печиво з патокою, запивали теплим молоком просто з глечиків. Справжнісінький пікнік. Один жує холодну курку, другий ласує смаженою свининою. Заможніші запивали страву кока-колою, купленою поряд в аптеці разом із скляночками. В натовпі вешталися замурзані діти, матері годували своїх немовлят.
Край площі під сонцем спокійно сиділи негри, їли сардини з печивом і запивали запашною негі-колою. Містер Дольфус Реймонд сидів з ними.
— Джем,— сказав Діл,— він п’є з пакета.
Містер Дольфус Реймонд і справді пив, тримаючи в роті дві жовті соломинки (такі продають в аптеці), кінці яких були в середині пакета з цупкого паперу.
— Ніколи не бачив, щоб хтось так пив,— промимрив Діл.— Як він ухитряється не розлити?
Джем засміявся.
— У нього в пакеті пляшка від кока-коли, а в ній віскі. Це для того, щоб жінки не хвилювалися. От побачиш, він з того пакета смоктатиме до вечора: докінчить пляшку — піде знову наллє.
— Чому він сидить з кольоровими?
— Він завжди так. Мені здається, що вони йому подобаються більше, ніж білі. Живе в самому кінці округу, в глушині. З ним кольорова жінка і ціла купа дітей-мулатів. Я тобі покажу, якщо вони прийдуть.
— Зовні він не схожий на покидька,— сказав Діл.
— Який же він покидьок, у нього чималий клапоть землі по той бік річки, вздовж берега, рід його старовинний, порядні люди.
— Чого ж він так дивно поводиться?
— Йому так подобається,— відповів Джем.— Кажуть, він ніяк не може отямитися після свого одруження. Його дружиною мала стати котрась із Спендерів. Готувалося пишне весілля, але не вийшло... Після заручин наречена пішла в свою кімнату і застрелилася. З рушниці. Пальцем ноги натиснула на спуск.
— Знає хто, яка причина?
— Ніхто до пуття не знає, крім самого містера Дольфуса,— відповів Джем.— Кажуть, ніби вона дізналася про ту негритянку і що він хотів одружитись і негритянку тримати. Відтоді він і п’є. А малюків не кривдить...
— Джем, а що таке — мулат?
— Напівбілий, напівчорний. Ти їх бачила, Всевидько. Знаєш отого рудого, кучерявого рознощика з аптеки? Він напівбілий. Їм не позаздриш.