Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
Повільна смерть, коли частини тебе відмирають і робляться механічними. Я пригадав механічну руку Зарніка. В мене шкірою пробіг мороз. Менш за все я хотів бути схожим на нього.
Але більше думати про це в мене просто забракло душевних сил. Зараз я хотів тільки одного — щоб від мене всі хоч на деякий час відчепилися. Лишили мене в спокої. Щоб не лізли в моє життя. Хіба ж я хотів багато?
7
Наступного дня я знову поперся до Тарапати на роботу. Він обіцяв мені допомогти поритися в архівах. Я сподівався знайти сліди таємничого зниклого ордену, до якого належали Ангеліна і Верболаз.
Нарили ми значно більше, ніж сподівалися. Тарапата, вдивляючись у монітор комп’ютера, присвиснув:
— Твоя мати дійсно народила двійню. Теоретично в тебе є сестра. Тільки ніхто не знає, де вона і чи взагалі жива.
— Сестра? — недовірливо гмикнув я.
— Шухляда номер 130/33. Зазирни, там папери… того самого ордену, — провадив Тарапата. — До речі, орден мав назву «Білий єдиноріг»…
— А я гадав, що це уявний вірогідний противник! — своєю чергою присвиснув я.
— У твоєї матері було ім’я — Лілія Радна…
— Я знаю, — відповів я і зітхнув.
— Так, і саме під цим ім’ям вона і проходить по справі,— торохтів далі Тарапата. А от цього, вірогідно, ти не знаєш: — Вона походить зі старовинного роду, який корінням сягає XIII сторіччя. Тут руські, литовські, польські князі та французькі королі. Символом цього роду була біла лілія. Вона навіть у них на гербі була… Біла лілія на червоному тлі.
— Лілія? — приголомшено перепитав я.
— Твоя мати і Зарнік якимось чином здибалися, — продовжував розповідати Тарапата, — і втекли разом. Зарніка вважали зрадником. Бо твоя мати була з протилежного табору. Ангеліна теж зрадила свою подругу, вона розповіла, де втікачі переховуються.
Прибитий цією інформацією, що звалилася на мене, як лантух на голову, я побрів до тої шухляди, про яку говорив Тарапата.
Копирсаючись серед старих, трохи пожовклих паперів, я спочатку натрапив на дивну велику карту. Такі наче мають назву тарó.
На ній була зображена гола пустинна рівнина, що вдалині непомітно, майже без лінії обрію, переходила у темне беззоряне небо. У вишині сяяв молочно-сріблястий місяць. У цьому непевному світлі зміїлася вузька стежина, яка тягнулася через усе зображення ясною стрічкою. Вона вся була вкрита яскраво-червоними краплями і калюжами крові. Стежка губилася у туманній далечіні між двома пірамідами, що ледве намічалися в тумані. На першому плані обабіч стежини були зображені пес і вовк, що вили на місяць. А зовсім попереду — калюжа води, до якої задкував чорний рак.
Я дивився на неї і наче здалеку чув голос Тарапати:
— Тебе довго шукали, ту, другу дівчинку — теж. Тебе таки знайшли, Зарнік перший. Він тебе навмисно забрав до себе. І шукав твою сестру. Бо ви можете залишитися живі, лише коли будете разом. Хоча і не зрозуміло з тексту чому… Але сестри твоєї не знайшли. Ймовірно, Ангеліна про неї теж щось знає. Бо до неї підіслали її брата, який за нею стежив. Вона з якоюсь метою забрала тебе. Хоча знову до кінця не зрозуміло чому…
Я застигло тримав перед собою дивну карту, і настрій у мене робився не кращий, ніж це похмуре зображення.
— Ось іще, дуже цікаво, — вивів мене з задуми Тарапата. — Ті, в кого є у відповідній пропорції ця кров, пробуджуються на випаленому шляху. Тут навіть є пророцтво. Слухай: «Близнюки повинні зустрітися і провести нас через калиновий міст… Тоді ми з’єднаємося з прекрасним світом і пізнаємо себе…»
— Чому тоді, якщо вони так і не знайшли моєї сестри, вони все ж полюють на мене? — запитав я і нарешті відклав карту вбік.
— Може, вони не хочуть «з’єднатися з новим прекрасним світом і пізнати себе»? — реготнув Тарапата. — Розумієш? Вони хочуть ввірватися туди, щоб підкорити його. Тому ордену «Крижана безпека» не потрібна та, друга частина драбини. Їм не потрібно шукати твою сестру…
Я вже не дуже дослухався до Тарапати, який іще щось говорив про червону і блакитну кров, про якісь її золоті пропорції, бо знову знайшов дещо.
Я натрапив на світлину матері. Фото було майже таке, яке запам’яталося мені з дитинства. Воно стояло у бабусі на полиці. Молода усміхнена білява жінка з довгим хвилястим волоссям…