Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
— А-а-а! — з новою силою заволала жінка, і один зі здорованів затис їй рота долонею.
Руал тихенько відійшов, потупцював, помацав свій відбитий колись бік, вилаявся, вкусив себе за руку й повернувся до місця, де тривала боротьба.
Могутні спини майже здолали опір нещасної — босі ноги були надійно підім’яті масивним коліном, рота щільно затиснули, так що тільки мукання долинало з потолоченої трави — «М-м-м… усти-и, м-м-м…»
— Це що таке? — спитав Ільмарранен голосом господаря, що застав наймита на гарячому. Очевидно, молодики з дужими спинами чували такі голоси раніше — вони відразу покинули своє заняття й озирнулися. Вигляд Руала їх здивував, але анітрохи не злякав. Їхня жертва, замурзане дівчисько, скористалося хвилинним замішанням, рвонулось і вислизнуло б, та один із хлопців устиг схопити її за довге, розпатлане в боротьбі смолисто-чорне волосся.
— Це що таке, я питаю? — підвищив голос Руал. Він повернувся в бік дороги й покликав уявних попутників:
— Лобоше, Вобло! Ходіть-но сюди!
Він розраховував, що здоровані розгубляться бодай на хвилину й випустять жертву. Та ба — один із них накрутив волосся дівчини на маслакуватий кулак, а інший неквапно підвівся, підтяг штани й визирнув з-за чагарника на дорогу, яка, звичайно, була порожня.
— Ой лишенько, — глузливо протяг він, плюнув і кинув крізь зуби: — Забирайся, поки цілий. Тобі не дістанеться… Вобла!
І повернувся до своєї справи. Забилося, заплакало дівча.
Руал підняв з узбіччя важкий камінь з гострими краями, підскочив до ґвалтівників, поспіхом розмахнувся і вдарив каменем по найближчій бичачій шиї. Власник шиї заревів, його товариш не відразу второпав, що сталося, а коли второпав-таки, отримав уже коліном у щелепу.
І тоді Руалові довелося непереливки.
Камінь він упустив, а тим часом на нього насіли з двох боків, він відступав, увивався, поціляв твердими носами недавно придбаних чобіт по гомілках незграбних нападників, і ті охкали та присідали, хапаючись за ноги. Спершу безладно миготіли в повітрі важкі кулаки, й кілька разів навіть влучили Ільмарранену в обличчя, та щоразу він відлітав так далеко, що, на щастя, встигав підвестися перш ніж чоботи супротивників діставали до його ребер.
Але головним бійцем виявилася дівчинка — вона раз у раз безстрашно відволікала хлопців на себе, била їх десь роздобутим ціпком, накидалася ззаду, запекло верещала й час від часу кликала на допомогу. Хлопці важко дихали, їхні налиті кров’ю очі вже недобре бачили, тому обоє сипали направо й наліво ударами, кожен із яких міг би вбити дівчисько, якби влучив у ціль.
Потім Руалові не поталанило — черговий удар оглушив його, й він не зміг підвестися вчасно. Двоє налягли на нього зверху, важко дихаючи й відпихаючи один одного; Ільмарранен уже подумав, що тут йому й кінець, але цієї миті один із парубків раптом ослаб і впав на Руала безладною купою — над ним стояла дівчинка з тим самим важким каменем у руках. Другий нападник здивовано підвів голову, й Руал напружив останні сили та вдарив його знизу — в підборіддя. Той зойкнув і прикусив язика.
Далі було просто — той, що отримав каменем по потилиці, лише вовтузився та стогнав, а другий затуляв долонею закривавленого рота і здивовано задкував, задкував, поки бочком задріботів геть, раз у раз озираючись.
Дівчинка, розпашіла, розпатлана, широко посміхнулася Руалові, який витирав кров:
— Відразу треба було по голові цілити… Бо такі й убити можуть…
Її круглі вишневі очі поблискували захоплено й трішечки глузливо.
Звали її Тіллі, мала шістнадцять літ і десь там батька, мачуху та молодшого брата, але родина, за її словами, надто набридала за зиму, тож літо вона звикла проводити в мандрах. Мандрувала з того часу, як навчилася ходити. Влітку добре, знайдеш, де переночувати та що зжувати, але ось уже холоди не за горами, а повертатися до своїх ой як не хочеться, тому що батько, звичайно, відшмагає свою непутящу дочку за неналежну поведінку.
Вони сиділи біля вогнища, Тіллі куталася в Руалову куртку й довірливо розповідала, як без галасу можна спіймати курку, як наколоти рибу на саморобну острогу, а потім спекти в попелі, та про те, як страшенно вона любить глядіти дітей і часто цим заробляє, і як її брат спіймав у лісі тхора та навчив його стрибати через обруч, і як мачуха народила мертвих двійнят, і як у животі в спійманої рибини виявилася мідна монетка.