«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Треба йти завидна, — без будь-якого вступу почав він. — Ніч буде темна, небо хмарами обклало.
— Як біля річки? — спитав Лежнєв.
— Я проведу, — ухилився од відповіді Гімпель.
Вони помовчали.
— Хто до вас приїжджав? — спитав Лежнєв.
Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.
— Приймачка, — Гімпель невесело усміхнувся. — Он подарунків навезла, розщедрилася.
Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.
— Дбає про вас, — обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.
— Коли їй це вигідно, вона може й подбати, — знов усміхнувся Гімпель.
— А що їй треба було?
Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.
— Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.
— Чого?
— З німцями водиться, — неохоче відповів Гімпель.
— Так вона ж німкеня.
— Шльондра вона, а не німкеня! — несподівано розізлився старий. — У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть — вихованка.
Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.
— З ким вона сюди приїжджала? — спитав Лежнєв.
— Я застав її саму.
— З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?
— Ольга… — чи то спитав, чи то повторив старий. — Яка вона з себе, не розгледіли?
— Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять — двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, — він хотів сказати «розв’язно», але передумав.
— Точно описуєте, — мовив старий. — Професія відчувається. А як розмовляє?
— Блатні словечка вживає.
— Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.
— Хто така Ольга Мозгова? — спитав Лежнєв.
— Як і її батько — бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.
— Ясно, — кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. — Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?
— Начальник сосновського гестапо.
— Зрозуміло, — спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо — чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання — пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…
— Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.
— А я вам на просту цікавість і не відповів би, — буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: — Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…
До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.
Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.