У череві дракона

Якось директор, зайшовши до книгозбірні, запитав у Клари Петрівни:

— Поясніть, будь ласка, чому ви свій клуб назвали «Гаківницею»?

Клара знітилася, матово-біле обличчя з симпатичними ямочками виявило таке багатство міміки, яке буває лише у нелукавої дитини.

— Їй-бо, не знаю. В Жолудя треба запитати. Він придумав цю назву.

Трапляються поміж нас людські типи, котрі недвозначно відсилають до трагічних сторінок історії — монгольської навали: через кілька поколінь захований у століттях ген раптом вигулькує на поверхню життя, породжуючи обличчя, схоже на барельєф, — його наче вирізьбили на двомірній плиті: звужені очі посаджені широко, ніс приплюснутий, вузькі губи виказують більше аскетизму, ніж чуттєвості; проте усмішка на губах та в звужених очах свідчить про терпимість, доброту і незлостиву хитринку. Саме таке обличчя було у Жовтого.

Коли Клара сходила по Жолудя, відбулась розмова двох хитрунів — старого, стріляного й рубаного, та молодого, але вже обтяженого суспільним досвідом: в роки критики культу особи суспільний досвід приходив рано.

— Тому «Гаківниця», Іване Корнійовичу, — пояснив Юрко Жолудь, ховаючи лукаву посмішку під машкарою надмірної поважності, — що ця вогнепальна зброя стріляла не далі трьохсот метрів! Ми ще надто зелені, щоб перлини нашої мудрості розкидати далі.

— А скільки метрів від нас до університету?

— Е-е, тут ось що мається на увазі: ми всіх попереджаємо, що наші дискусії — це тільки проба сил, вважати їх науковими не можна. І через те посилатися на Інститут філософії не рекомендується.

Жовтий задоволено посміхнувся:

— Значить, ви самою назвою хочете підкреслити неофіційний характер ваших зібрань? Так я вас розумію?

— Так.

— Молодці запорожці, націлюють свою гаківницю на…

Жолудь рвучко підняв руку, мов регулювальник свій жезл, коли треба сказати: стоп, сюди їхати заборонено.

Жовтий удав, що розмова про дискусійний клуб його більше не цікавить, — кивком голови відпустив Юрка й занурився в читання якоїсь наукової праці.

Так поволі «Гаківниця» здобула право на існування. І голова дискусійного клубу Федір Величко, і його справжній фундатор Юрко Жолудь стежили за тим, щоб у дискусіях не траплялося політичних ексцесів. Зате можна цілком вільно й скільки завгодно сперечатися про філософські категорії — тут свобода слова забезпечувалась цілковито.

Весна цього року видалась рання — п’ятого березня, коли Мирон Сидорович по дорозі в інститут піднявся на Володимирську гірку, Дніпро внизу, звільняючись від «сала», парував, мов рибальська юшка. Простір у напрямі Десни був завішений мерехтливим серпанком, а коли погляд, супроводжуючи течію, спинявся на річковому вокзалі, там уже впадала в око метушня якихось жукоподібних суденець — провісників навігації. Повітря було насичене тією дивною свіжістю, яка поки що пов’язана із вивільненням земної води від білих зимових ув’язнень, — інші запахи ще не прийшли; але й ці були такі виразні, що, здається, десь у небі задзвеніли дзвони, відмежовуючи сувору державність зими від свавільної балаканини струмків та річок, які раптом здобули довгождану свободу.