У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Розділ третій
Мирослава любила прем’єри. Згодом Мирон почав відчувати, що діялося в її душі, коли вони, святково зодягнені, заходили в фойє, де вже можна було побачити відомого поета або композитора, що, приймаючи вітання знайомих і незнайомих, з бутафорською посмішкою розкланювався направо й наліво. Сьогодні це був поет Іван Копиця, бездоганно зодягнений, весь напрасований — мовби праска пройшлась навіть по його душі. Він одразу ж вирушив назустріч Гриві, але Мирон розумів: якби не Мирослава, поет його б і не помітив. А Мирослава почувалася так, наче прем’єра мала відбутися лише заради її з’яви у фойє, — щоб столичні знаменитості могли торкнутися губами її руки.
Мирон не надавав особливого значення популярності Мирослави — він ставився до цього з гумором. Навіть сьогодні, збираючись до театру, пожартував:
— Ну, а коли ми не з’явимось, прем’єра відбудеться чи ні?
— Коли хто не з’явиться — ти чи я? — в тон йому перепитала Мирослава. А відтак ні сіло ні впало додала: — Просто жах!..
Дружина була одного віку з Мироном — вони побралися студентами, коли Мирон іще доношував фронтову гімнастерку. Сорокалітня Мирослава не втратила стрункості стану й тієї жіночої привабливості, яку не можна розкласти на деталі — вона сприймається як ціле, непідвладне аналізові. В зеленій сукні з тонкого закордонного оксамиту, з милою золотавою зачіскою, над якою ретельно попрацював перукар, вона трималася доволі впевнено, знаючи собі ціну. Мабуть, інші їй також знали ціну — звідси й походила її популярність. Зрештою, це було Миронові приємно, через те він і не шукав глибшого коріння, котре живило схиляння перед його дружиною.
— Як ви гадаєте, із начальства хтось буде? — звернувся до неї поет, сяючи лисиною, обрамленою залишками колись розкішної чуприни. Йому ще не виповнилось сорока, але він уже був лауреатом.
Мирона не здивувало запитання Копиці, кинуте Мирославі, — усім відомо, що вони дружать з Андрієм Даниловичем, а саме його й мав на увазі поет, питаючи про начальство.
— Урядовий перегляд…
Копиця, шанобливо схиливши голову, увірвав відповідь:
— Ні-ні, Мирославо Яківно… Я не про урядовий перегляд. Знаю, він буде пізніше, коли спектакль трохи обкатається. Я взагалі…
— Марія Капітонівна сьогодні не збиралась. Це все, що мені відомо.
— А-а…
Далі належало продемонструвати відповідний інтелектуальний рівень. Копиця впорався з цим завданням в такий спосіб:
— Звичайно, наш драматург не Шекспір, але він уміє зіштовхнути героїв. Йому, знаєте, властива деяка експресія. Правда, трохи заважає надмірний психологізм…
— Хіба психологізм буває надмірним? — звузивши карі очі, усміхнулася Мирослава.
— В драматургії буває. Коли автор змушує дію тюпачити на місці… Ви підете в директорську ложу? Мені б хотілося продовжити нашу дискусію.
— Ні, ми в партері.
— Зустрінемося в антракті, — спіймавши випещену руку Мирослави, іще раз приклався до неї поет. Миронові також вклонився, але відчувалося, що це лише для годиться.
Грива стежив за літературою, було в нього власне судження й про Івана Копицю. Починав він талановито, перші дві книжки — то таки справжня поезія, отже, шанували його заслужено. Але потім… Що ж, це справа не нова: чим ближче до начальства, тим далі від поезії. Невже щось схоже загрожує й Миронові? Він намагався не думати про свою докторську — адже зроблено все, що можна було зробити. Праця відрецензована, прочитана більшістю членів ученої ради. Відомо: думка про дисертацію складається іще до захисту. Мирон знав, що про його дисертацію говорили схвально. Захист призначено на осінь — у нього є весна й ціле літо. А власне, що йому належало іще зробити?..
Спектакль залишив Мирона байдужим — жодної експресії він не помітив. Мирослава також дивилася більше на публіку, ніж на сцену. Ось вона стиснула його руку й шепнула:
— Поглянь у директорську ложу.
Мирон підвів голову й глянув туди, де пробивалося з темряви то червоне, то синє світло: там містились юпітери, що освітлювали сцену. А трохи праворуч у директорській ложі Мирон помітив постаті Андрія Даниловича й Марії Капітонівни — вона рукою подавала знак Мирославі.
— Підемо до них, — тоном, не розрахованим на можливість заперечення, сказала Мирослава.