Матінка Макрина

Але коли ми вже засіли за вечерю й поїли, то панотчик на мене погляд кинув і бачить, що я слаба. Розкажи мені, матінко, ще щось про те, як ти була мала, як виховувалась у Стоклішках. Мабуть, він думав, що мене це потішить, ніби я, втомлена тривогами, якраз ні на що не мала більшої охоти, крім як тільки голову собі ламати! Ех, але як треба, то треба. Я вже розповідала, що братчиків-шибеників мала і що вони завжди викручувалися з усього, бо я брала їхні провини на себе? Одного разу батько проходить біля мене, а я знову стою в кутку за якісь не свої витівки. «Ти вже знову в кутку стоїш?» — питає. — «А чому?». Я знизала плечима: «Така воля Божа!». Батько аж заплакав — не знаю, чи від жалощів, чи від гіркоти через те, що в нього така неслухняна дочка. Я щодня стояла в кутку й молилася до Світлості Божої, аби вона просвітила моїх братів, аби вони вже більше не капостили. Я до Світлості завжди мала найбільше покликання, часто в якійсь темній комірчині падала ницьма й палко молилася, щоб вона всіх грішних людей просвітила; я читала в «Житіях» про святу Теклю… — панотчик підняв брови: Про Теклю? — …Так, про святу Теклю, яку після смертельної муки перенесли ангели на гору в Селенції, з тих пір я тікала з дому до лісу, блукала і зверталася молитвами до Світлості, щоби мені показала в темному лісі стежку до тієї Селенції, бо тоді я могла би побігти на гору й там поселитися з ангелами. Зрештою, я не тільки з дому хотіла втекти, а й від мучеництва, яке мені матір моя віщувала і яке після стількох літ мало справдитись, і від людей, бо я завжди воліла товариство Бога й ангелів… Два дні отак блукала, два дні, аж поки якийсь мандрівник у брудних черевиках мене до палацу не привів. І лише там я відчула, наскільки була голодною. А ви думаєте, панотчику, що я тому чоловікові подякувала за спасіння? Якби ж то. Я завжди дурна була, дурна, дурна, бо надумала собі, що якби я третій день у пущі постувала, то би Світлість неминуче зблиснула переді мною й показала мені шлях на гору з ангелами! «Поганий, поганий чоловік!» — кричала я з вікна, коли він виходив через браму палацу із золотою монетою в кишені… За це мене теж у куток поставили. Але найдовше — за козлика.