Матінка Макрина

Ми думали, що цю справу піддадуть слідству та почнуться нові переслідування, але ні — тиша, немовби камінь у воду шубовснув без жодного плюскоту. А після ксьондза Котоського — хоч я і з огидою його ксьондзом називаю і воліла б його Котоським кликати — залишилося тільки те, що він приніс у наше тюремне життя найкращого: гроші, хліб і сало; правда, монастирські собаки, завжди голодні, могли до нашого сала дістатися, а до грошей — монашки, які вміли винюхати рублики, як хорт звірину, але ми надійно сховали все в комині — так що ні пси, ні монашки не знищили б наших запасів.

Одначе не міг не помститися нам францисканець за цю зневагу, що його слабкі жінки за двері викинули. Начебто зібравши в собі злість і проковтнувши сором, через кілька місяців він пішов до Семашка й за цю скаргу Котоського єпископ запроторив нас у карцер днів на шість і наказав давати нам по половині солоного оселедця на одну щодня. Ані кавальчика хліба, ані наперсточка води — тільки цей оселедець, та ще й солоний. Першого та другого дня нас немовби вогнем напоїли й нагодували лопатою золи з розпаленої пічки: жар у нутрощах, жар труїв наші роти, аж від піднебіння та язика шкіра скибками відходила; одначе хто має віру в Господа Ісуса Христа, той хоч би й води напитися не міг, нап’ється спрагою Ісуса, спрагою спасіння своєї грішної душі; приходив до нас Вєрьовкін із двома попами, до єретичної віри схиляв, показував скляний дзбан зі студеною, холодною водою, щойно зачерпнутою, — і нічого; погрожував страшними муками — і нічого; аж один із попів, видно, трохи порядний, старший, із уже зовсім посивілою бородою, побачивши нашу завзятість, зітхнув глибоко та вийшов; казали, що, коли за його спиною зачинилися двері до нашого карцеру, він закрив обличчя рукою та гірко заплакав, після чого так ніколи й не повернувся. А ми, шукаючи втіхи, не зважали на те, що каже Вєрьовкін; його слова були для нас як кування зозулі в лісі, як стук сокири дроворуба у глибокій пущі; ми розмовляли одна з одною про поневіряння душ у Чистилищі, які значно більше за нас кожної миті страждають. Увесь вогонь у наших устах, — тихо промовила сестра Гувалдівна, та, якій очі викололи в ніч нашого найбільшого приниження, — увесь цей вогонь однією склянкою води можна пригасити… А який має бути той вогонь, у якому смажаться душі в Чистилищі, яка в них спрага, якщо не води земної вони жадають, не води зі струмка або криниці, або ставу, а джерела живої води, Бога, самого Бога… Я кивнула головою й відповіла: Правда, для втамування їхньої спраги потрібен сам Господь. І всі ми впали на землю ницьма, і заходилися знову молитися за ці бідні душеньки, колоті вилами, у розжареній олії смажені, розжареними до червені ланцюгами биті по спинах. Тоді Господь над нами змилувався — і не відчували ми вже ні голоду, ні спраги. Коли ж на сьомий день нас, урешті-решт, з карцеру випустили, зібралася на подвір’ї вся зграйка челяді. Вони стояли руки в боки та реготали — так що виходячи з темниці на світло, мружачи незвиклі до світла очі, ми бачили спочатку їхні черевики, потім спіднє, сорочки, і лише потім зверхні, самовдоволені пики, бо всі вони думали, що після стількох днів спраги ми підібгаємо ряси і стрімголов побіжимо до криниці, що скочимо в неї, аби лише втамувати цей жахливий жар у роті. Та не діждали вони: підтримані молитвами, увесь сьомий день уже з власної волі та сили ми пережили без води — на честь семи терпінь Пресвятої Діви Марії.