Українське письменство

Одстоявши ранню службу і ще раз приложившися до мощей святих угодників, що у великій церкві, наші прочани подалися додому. Виходячи з Києва, усі мовчали, так, ніби крім побожної думи не мали на душі нічого.

Перейшовши через Дніпро довгим дощаним мостом, поклали по три поклони святому місту, а потім іще кілька хвилин постояли, озираючи незрівнянний київський ландшафт.

Праворуч на самій поверхні Дніпра прослався Поділ зі своїми монастирями, церквами та дзвіницями, з величезною своєю Академією. Геть за Подолом синіли на обрії ліси, що йдуть у Литву на кілька сот верстов, і високі будівлі, що виступали з гурту міських домиків, немов були намальовані на блакитному полі. А від Подолу вздовж усього правого берега тягнеться пасмо гір, зелених, порослих купами липи та ліщини, облямованих долі сріблястими вербами. На найбільшій верховині всього пасма, де природа, виграваючи темно- та ясно-зеленими потоками рослинності, дійшла до розкошів надзвичайних, — стоїть золотоверха Лавра, той вінець київської краси. Сяє вона всіма своїми банями, і ніщо в світі не зрівняється з її сяйвом: так, ніби само сонце, розбризкавшися, всипало її своїми іскрами і золотим пилом запорошило синю поверхню Дніпрову. І Дніпро сяє тільки коло Києва, а там далі, за Видубицьким монастирем, що виглядає нижче від міста з зеленої пащі гірської, — знову стає суворий та дикий, не дивиться ні на зелені луки, облямовані білими пісками, ні на зблідлі гори, що йдуть понад ним у найдальшу далину; і тільки на прощання на самім краю неба він нараз повертає і, блиснувши срібною стягою, посилає останнє привітання святому місту і щезає в тумані. І на цьому повороті Дніпра легкою синявою видніються гори, що його проводжають. Ідуть вони й далі, чи, може, спинилися і здалека стежать за ним, — не можна роздивитися, тільки такі на око далекі ті гори, що, здається, ставши на них, можна б почути гомін Чорного моря.

— Що, діти, так задивилися на Київ? — сказав нарешті старий Чайка. — Шкода кидати? Не шкодуйте, діти. Ще й не раз побачите, як схочете. А от я то вже добре знаю, що востаннє дивлюся і на Дніпро, і на святу Лавру.

— А хто, діду, поставив отакий хороший монастир? — спитала Маруся, і Іван уперше почув її голос.

— Печери покопали святий Антоній та Феодосій, а самий монастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Бачила ти їх?

— Бачила, діду.

— Так от, оці дванадцять братів, побудувавши церкву і святу ограду коло неї, багато літ мурували височенну Лаврську дзвіницю. Було їм при тому особливе таке чудо. Що вибудують, було, за день, то за ніч у землю ввійде, так що й риштування не треба було їм робити. На землі стоячи, мурували вони і оті стовпи, що, бачиш, он-он під самісінькою банею. Аж ось однієї ночі прийшла уві сні до найстаршого брата Мати Божа та й каже, що годі вже стіни класти, бо й так уже нема вищого будування на всім світі. А виведи, каже, верх та й обкуй його щирим золотом, та й хрест постав, каже, з щирого золота. Сказала і злетіла в небо. Найстарший брат устав, помолився, розбудив братів, та й знов узялись за роботу. От уже й верх виведено, і золотом окуто, і хреста щирозолотого поставлено. І як усе було скінчено, то дзвіниця враз і вийшла з-під землі і стала, як тепер стоїть[585]. Тоді приснився братам уночі усім однаковий сон: з’явилася їм Божа Мати та й питає, якої заплати хотять вони від Бога за свою працю? Одинадцять братів не схотіли собі ніякої заплати, тільки щоб поховали їх у святих печерах, що святі Антоній та Феодосій викопали; а дванадцятий брат захотів собі багатства, щоб іще пожити в світі. Але в світі скоро все йому докучило, і він прийшов до братів, а як місця вони йому не залишили, то він, втиснувшися поміж них, не зміг випростати ніг та так і заснув навіки з зігнутою ногою. І досі так лежить серед них.