Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Все вже я виклав, брами розкрив перед ворогом навстіж.    Сам себе зрадив і сам — вірний у зраді собі! Ще одне: стежка легка жагу не живитиме довго, — [580]   Тож забавляйтесь, але — і відмовляйте не раз: Хай на порозі лежить, хай клене ті двері жорстокі.    Хай і благає тебе навперемін і грозить. Так-от гірким, переївшись солодкого, смак освіжаєм,    Так, бува, тоне судно і при попутних вітрах. Ось чому чоловікам законні жінки обридають:    Надто, кажу, вже легка стежечка до насолод. А коли двері глухі, ще й сторож гукне: «Забирайся!» —    Ось і діймає тоді — бо недоступна — любов. Годі ж тупими — гострими вже повоюймо мечами, [590]   Хоч проти мене ж таки звернеться зброя моя. Хай твій коханець, піймавшись у сіть, упевнений буде,    Що в твоїй спальні лиш він володарює тепер. Потім йому натякни, що й суперник сюди заглядає:    Без хитрування того скоро пригасне любов. На перегонах рисак жене найпрудкіше, коли він    Бачить, скількох перегнав, скільки — попереду ще. Навіть погаслу жагу розворушує наново кривда —    Сам же зізнаюсь тобі: скривдять — тоді лиш люблю. А щодо ревнощів тих, то хай здогади переважають: [600]   Знаючи менше, усяк більші тривоги снує. От пожалійся, що раб не спуска з тебе пильного ока,    Й муж у додачу іще — сторож неабиякий. Хай була б вільною ти, як Таїс{252}, а вдавай, що боїшся:    Де небезпеки нема — втіха там не до смаку. Замість у двері ввійти, у вікно скажи йому лізти,    А на обличчя своє вияв страху напусти. Хитра служка на те: «Ой лихо!», — вбігши, хай скрикне,    Ти ж — юнака заховай, щоб у кутку потремтів. Трохи страхи ті й осолоди Венериним зіллям, [610]   Щоб не жалівся: «Ну й ну! Надто та ніч дорога!»