Вогонь для Вогнедана [uk]

— Але вони ще живі в тій могилі, - тим же твердим голосом мовить Конвалія, — і у нас є можливість їх підтримати. Аби вони зосталися…живими, коли виростуть… Ви чули про Кріна Птасіна? Ви хочете, аби до вас додому повернулися два упирі?

— Я тоді повішуся, — говорить пані Ставська, — а краще б це зробити раніше…

— Ваш молодший син уже намагався повіситись! — вигукує Дана, — невже вам не шкода хлопців, пані Станіславо? Вони ж ні в чому не винні!

— Данко! — здригається бідолашна мати, — Данко… Ні…

— Напишіть їм листа, — вимогливо говорить Дана, — напишіть, як ви їх любите… Я все передам брату, до останнього слова.

Зелені очі пані Станіслави довго вдивляються в лице дівчинки.

— Я…, - говорить врешті пані Ставська, — я напишу…

— Пишіть частіше, — уже наказує дівчинка, — і передавайте до замку. Для панни Дани. Наша любов не дасть їм забути обличчя батьків і ймення дідів… І мамині обличчя теж… Вони повернуться хорошими! І закинуть геть ті кляті однострої!

— О, — раптом озивається пані Віста, — я наче чую мову свого другого небожа… Пана Воїна з Ведангу… Він теж вірив у силу любові. Говорив, що вона є ланцюгом, на якому тільки і можна втримати звіра у безоднях духу. Пиши листи, Стасю! Я теж писатиму… Боги попустили, аби у нас відняли Богуслава, але вони мають зберегти, принаймні, його синів.

Листа приносять того ж вечора, і Дана починає кликати брата… Той відгукується швидко… Він знову у карцері — звичайні наслідки дня покарань. В цей шостак йому випало лупцювати Зорика, і хоча той навіть просив його не стримувати руку, Вогнедан і не думає здаватись.

— Цього разу чергував Зануда, — лунає у Дани в голові, - то була вистава… «Чому, джуро Пард, ви не можете як слід розмахнутися?» «Бо я тупий, пане старший, і зовсім безрукий…»

— Вогнику, — передає Дана, — я маю листа для Ставських…

— Давай! — веселішає покараний, — а то Данко щось знову носа повісив…

— «Діти мої, життя моє, - вимовляє подумки Дана, — я ні на день не забуваю вас…Ось і сьогодні ви мені снились…Ваше м’яке волоссячко…І те, як ми збирали полуниці в теплиці «Ставків». Тоді, коли у нас ще був дім і батько Богуслав… Я не втрачаю надії. І на його повернення, і на ваше… Синочки мої, я чекатиму на вас…Коли ви повернетесь то постукаєте в двері дому Ставських у Боговладі… Під зображенням журавля, що злітає…А напис… Не забувайте його, синочки… «Дух не вмирає»… Поверніться живими…»

— Я все запам’ятав, — озивається брат, — я той…сам трохи не розчулився… Хлопці будуть щасливі…

Десь через місяць до приймальні намісниці зголошується ціла селянська родина…

- Їхнє прізвище — Ряска, моя пані, - доповідає секретар — правник Конвалії, - їх направити до кабінету?

— До вітальні, - різко говорить Конвалія, — і знайдіть мою доньку…

У вітальні на кріселках Дана бачить поважне хутірське посімейство… Чоловік, кремезний, вусатий, зодягнений, напевне, в свій найкращий сукман, котрий ще пахне скринею… Жінка, молодша від нього, струнка, у квітчастій квітанській хустині на голові, вбрана у вишиванку, юпку та керсетку… Та дітлашня — двоє хлопчаків шести й чотирьох років в чистесеньких сорочечках, і дівчинка на руках у матері — опецьок років двох.