Гуляйполе

А Махно розпорядився:

— Викочуй їх на вулицю і пошвидше тягни на Провіантову вулицю. Там у десятому будинку засіли петлюрівські штабісти і чинять шалений опір.

Коли одна з гармат була підвезена в зазначене місце, Махно навів її на штабний будинок і розніс його вщент першим пострілом. Будинок, що стояв поряд і з якого також шалено огризалися петлюрівці, зніс з лиця землі також одним пострілом сам Негребецький. І вже після цього царський артилерист сказав, усміхаючись:

— "Батьку", може зміниш свого Козачка і свою кулеметну тачанку на навідника біля гармати? Ти чудово націлюєш.

— А що, може й зміню!.. Мені сподобалося.

Під'їхала тачанка, і Нестор сів у неї.

— Ваню! Ти залишайся тут: вантаж на платформу гармати, у вагони — боєприпаси, що відбили в петлюрівців, і відразу ж, не гаючи ані хвилини, відправляй їх у Гуляйполе, — вже на ходу розпорядився Нестор. — У місті ми й без тебе справимося. Бачиш, шароварники тікають від нас, як миші від кота.

— "Батьку", а я хотів піти у музеї, подивитися місто, — забідкався Негребецький.

— Виконаєш завдання — і на всі чотири сторони світу. Тільки захопи з собою Кузьменчиху, бо й вона мені голову прогризла за музей Яворницького. Може і я до нього зайду, коли впораюся.

Тачанка рвонула з місця і понесла грізного отамана у центр Катеринослава. Захищали місто від махновців розхвалені Симоном Петлюрою стрілецькі полки Гулого-Гуленка. Підготовлені до опору вони були зовсім слабо, бо не чекали ніякого противника, а тим більше цього жахливого для них Махна. Тож, коли відчули, з ким мають справу, були просто деморалізовані. Багато їхніх вояків взагалі не чинили ніякого опору, піднімали вгору руки й кричали: "Брати! Рідненькі! Не бийте нас! Ви ж і ми — українці, від однієї матері!" Та махновці у звірячій люті, мов в агонії перед смертю, усіх косили з кулеметів, рубали шаблями... Сам Нестор, аби задовольнити свою примхливу забаганку, пересів з тачанки на свого Козачка і також кинувся в гущу сміливих петлюрівських рубак, аби помірятися з ними силою в смертельному герці. Бо саме для такого поєдинку — для шабельного бою — Нестор одягнувся надто легко: в маленькі офіцерські чобітки, діагональове галіфе, драгунську з петлицями куртку і був у звичайному студентському картузі, тісно натягнутому на голову, з-під якого звисав аж до плечей чорний, трохи кучерявистий чуб. Своїм маленьким личком і задертим як у качки, догори носом він, швидше, був схожий на сільського неповнолітнього хлопчиська, ніж на грізного отамана. Саме такої думки про нього були зараз петлюрівські кавалеристи, коли вперше побачили його, мовляв, а чого цей парубійко встряє у бійку старших? Чи йому жити набридло?

Ех, недооцінили вони цього "парубійка" і гірко поплатилися. Вже коли Нестор скосив кілька голів і розсік одного кавалериста майже навпіл, усі інші схаменулися й накинулися на дивне чортеня гуртом. І тільки тепер з їхніх очей спала полуда і вони побачили, що перед ними не хлопчисько, а цілком доросла людина зі швидкими карими очима (так-так, усім їм він здався з карими, а то й чорними, як вуглинки, очима), які чи то палахкотіли вогнем, чи то від люті налилися кров'ю. І шаблю здіймав до бою так вправно й блискавично, що у кожного з петлюрівців аж у серці хололо.