Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Гей! - гукнув він і невпевнено засміявся. - Не ховайся! Я знаю, ти тут!
Він обшукав кожну кабіну.
На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гарно пахла, що він аж захитався.
- Женев’єво! - покликав Гріп.
Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого не побачив.
- Якщо це жарт... - почав він і враз сповільнив хід. - Стривай-но. Нас щось роз’єднало. Може, вона поїхала до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, вибрала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися. Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав. А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що кинулася розшукувати мене в Марлін Вілідж! А я тут, і, присягаюся богом, який же я дурень!
І вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із міста.
Їхав цілу ніч і все думав: “А що, коли я не застану її в Марлін Вілідж?”
Але він гнав цю думку геть. Вона має бути там. І він підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.
“Женев’єво,мила Женев’єво”, - насвистував він доводячи швидкість до ста миль на годину.
На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіпсувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й холодне порожнє небо.
Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи фарами, засигналив - шість разів на одному розі, шість разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць. Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по мокрому від поту керму.
- Женев’єво! - гукнув він у порожню вулицю.
Двері салону краси відчинилися.
- Женев’єво! - крикнув він, зупиняючи машину.
Він кинувся через вулицю до Женев’єви Селсор, яка стояла у відчинених дверях салону. В руках вона тримала відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом. Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді. Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в неї округле й м’ясисте, а очі - наче двоє величезних яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті, як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Волосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона, очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою великі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися. Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві тоненькі лінії - наче дві антени.
Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він стояв і дивився на неї.
Вона впустила коробку на тротуар.
- Ви... Женев’єва Селсор?
В нього дзвеніло у вухах.
- Ви Уолтер Гріф? - запитала вона.
- Гріп.
- Гріп, - виправилася вона.
- Здрастуйте, - стримано мовив він.
- Здрастуйте, - вона простягла йому руку. Пальці її були липкі від шоколаду.
- Ну, - сказав Уолтер Гріп.
- Що? - спитала Женев’єва Селсор.
- Я просто сказав: “Ну”, - відповів Уолтер.
- Ага.
Була дев’ята вечора. День вони провели, наче на пікніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він його підсмажив ще, і воно вийшло пересмажене, чи перепряжене, чи бозна-яке.
Він засміявся і сказав:
- Ми подивимося картину!
Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки п’ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.
- Ну й сміхота, правда? - хихотіла вона. - А зараз, гляньте-но, от кумедія! - Фільм скінчився. - Пустіть йо-його знову, - скомандувала вона.
- Знову? - перепитав він.
- Знову.
А коли він повернувся, вона притиснулася до нього, оповила своїми лапами.
- Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий, - призналася вона.
- Дякую, - відповів він, ковтаючи образу.
- Ох, цей Гейбл, - сказала вона і вщипнула його за ногу.
- Ой! - скрикнув він.
Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап’яла на себе якесь строкате ганчір’я. Потім вилила собі на голову пляшку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.
- Скільки вам років? - запитав він.
- Угадайте. - Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею.
- Тридцять, - сказав він.
- Не вгадали, - вона вимушено засміялася. - Мені всього двадцять сім!..
- Ось іще одна кондитерська, - зауважила вона. - Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в розкошах. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але я лишилася. Знаєте чому?