Німа смерть
- Автор: Кучер Фолькер
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9248-9
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Німа смерть». Краткое содержание книги:
І знов Берлін. Весна 1930 року. Європейське місто, сліпучі вогні реклами, тріумфальна поява звукового кіно. Його вже називають новим мистецтвом. Але є й ті, для кого звукові фільми тільки дешеве потурання невибагливим смакам глядачів.
Конкуренція між звуковим і німим кіно стає все жорстокішою. І ось з’являється він — той, хто в ім’я «великого німого» здатен піти будь на що. Чи він просто прикривається цим?
Ґереон Рат намагається розплутати одночасно кілька загадок. І, звісно, знов ризикує і своїм життям, і своїм добрим ім’ям, і своєю кар’єрою. Ще крок — і відкриється правда… Чи то буде тільки новий поворот драми?..
— Ти хотів би сюди повернутися?
— Ніт фер кухе.[32]
— Що?
— Це по-кельнськи.
Перше ніж Рат спромігся додати щось іще, у нього над головою пролунало різке грюкання. Він обернув голову. Хтось стукав у вікно телефонної кабіни — не Бьом, не Бреннер, а якась жінка. Похмура фурія, що, либонь, була юною вродливицею за часів кайзера, якщо взагалі колись була юною. Вона грюкала по склу держаком парасольки і показувала на знак над апаратом, який однозначно застерігав: будьте стислими, поважайте до тих, хто чекає на свою чергу. Рат кивнув їй на знак згоди і зробив заспокійливий жест.
— Ґереоне?
— З твого дозволу, я не ходитиму околяса: мені потрібна твоя машинка.
— Ти жартуєш? А що іще тобі дати? Машинка — це мій робочий інструмент, рятує від голодної смерти!
— Я не прошу мені її продати. На один тільки день.
— Коли?
— Сьогодні.
— У вас на Алексі машинок немає? Чи в тебе заборона на відвідання Управління?
— Щось на кшталт.
Вайнерт на мить замислився.
— Зустрічна пропозицію, — сказав він нарешті. — Міняймося: друкарська машинка на автомобіль.
Рату не випадало довго думати, він міг перебутися без «Б’юїка» до кінця дня. Щоправда, він іще мав навідатися у Вестгафен і оглянути там виробництво Форда, але це могло зачекати, доки йому не надішлють список імен із Кельна. Фурія тим часом знову постукала у вікно.
— Добре, — сказав Рат, — але завтра зранку «Б’юїк» буде мені знову потрібен.
— Чудово! Тоді, я принаймні, матиму заставу за свою машинку!
— Я заберу тебе з Віттенберґплац.
— Я маю туди пхатися з машинкою під пахвою, чи як ти це собі уявляєш?
— Це одна станція від тебе.
Вайнерт засміявся.
— Можливо, так воно й краще. Зараз Бенке в такому гарному гуморі! Не хочу ставити це під загрозу твоєю появою на Нюрнберґерштрасе.
Фурія знову погрюкала парасолькою по склу. Рат повісив слухавку, і різко розчахнувши двері, показав жінці своє посвідчення.
— Вам відомо, що перешкоджання в роботі поліції є кримінальним злочином? — гримнув він. — Я міг би забрати вас до варти!
Вона злякано сахнулася.
— Пане вахмістре! Звідки ж мені було знати! Якщо іще треба розмовляти, то прошу, будь ласка.
Її благання пролунали настільки розпачлио, що Рат насилу стримав сміх.
— Гаразд, забудьмо це прикре непорозуміння, — мовив він надзвичайно серйозно. — Але в майбутньому ставтеся більшою повагою до роботи поліції.
— Авжеж! Неодмінно! — жінка притиснула до грудей парасольку і торбинку і зробила на місці «кругом марш», напевне, радіючи, що їй пощастило уникнути арешту.
Вайнерт з’явився вчасно. Він стояв перед станцією метро Віттенберґплац і виділявся з усього натовпу — єдиний із друкарською машинкою під пахвою. Перехожих анітрохи не зачіпав його дивний вигляд: Рат іноді думав, що навіть побачивши п’ятиногого триметрового велетня, що прогулюватиметься Тауенціном[33], досвідчений берлінець щонайбільше здивовано підніме брову — за умови, що велетень рухатиметься достатньо швидко. Єдиною породою людей, яка негайно привертала увагу і викликала невдоволення берлінців, були вічно здивовані провінціали, чужі в неспокійному темпі цього міста. Вони надміру повільно пересувалися, на додачу постійно зупиняючись, щоб щось роздивитися, і тим щосекунди загрожували порушити безнастанний столичний поспіх. Це місто було нещадним до прибульців. Це Рат відчув на собі, щойно сюди перебався: велике місто або поглинало в перші тижні і включало у свій організм, або безжально випльовувало.
Рат повернув на Тауенцін, зупинився на червоне світло коло універмагу «КаДеВЕ» і посигналив. Щонайменше з десяток людей озирнулися. Вайнерт упізнав авто і поквапився в його бік.
Рат рушив, щойно журналіст опустився на пасажирське сидіння.
— Привіт, серденько, — привітався Вайнерт із автівкою, пестячи приладову панель, — сподіваюся, цей хлопець добре до тебе ставиться.
— Якби я тоді знав! Якби знав, що розриваю любовний зв’язок, купуючи твою машину...
— Якби ти знав, скільки сліз я виплакав.
— Схоже, ти відданіший машинам, а не жінкам.
— Можливо, — знизав плечима Вайнерт. — З іншого боку, жінку я ніколи не продавав.
Він засміявся, і Рат покірно відповів йому трохи кривою посмішкою.
— Ти шкодуєш про це? — запитав комісар. — Я гадав, що зробив тобі послугу.
Вайнерт втратив великі гроші на біржі за кілька тижнів до Різдва, а незабаром по тому — ще й посаду редактора. Рат влаштував собі різдвяний подарунок, купивши авто в невдахи і тим допоміг другові, якому терміново потрібна була готівка, щоб викараскатися з неприємностей. Так він витратив частину з п’яти тисяч марок, які знайшов у своїй поштовій скриньці одного чудового дня наприкінці літа.