Тореадори з Васюкiвки

Все це було так раптово i так швидко сказано — як з кулемета, — що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.

— Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв… — говорив вiн, записуючи адресу. — О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент… Домовилися… Прекрасно, прекрасно… Привiт! До завтра…

I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас — мене i Яву — запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти… Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi — так гуде й свистить, закипаючи, самовар… Ще трохи — i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi… Я глянув на Яву — такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи.

— Ну от! Я вас вiтаю! — весело сказав Максим Валер'янович — Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися… Кiно — це, братця, велика штука…

— Найважливiше з мистецтв! — сказав Ява.

— …Що належить народовi! — сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!

— Яка я рада за вас! — тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопець. Горе тим дiвчатам!..

— Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата… От побачиш! — сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний…

У душi моїй пурхали метелики…

Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик. Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104… Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.

— Вимкнiть четвертий дiг! — гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас…

Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я — майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi… Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.

Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше — кiнозйомка, — не давало спокою…

— Де Вася? — зцiпивши зуби, проказав «Поцiлуйте мене, друзi!». — Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, — вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:

— Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник… зупинився… Я не винен… Забув завести…

«А я! — раптом подумав я. — Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити… Тато он теж щодня заводить… А то ще зiпсується… Треба завести…»

Я сунув руку в кишеню…