Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Детские и приключения » Тореадори з Васюкiвки
Тореадори з Васюкiвки - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Тореадори з Васюкiвки

Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:

Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної української дитячої літератури. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. Це — перше видання нової авторської редакції роману, позбавленої деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. У книзі чимало нових надзвичайно веселих епізодів.
1 ... 61 62 63 64 65 66 67 68 69 ... 136
Перейти на страницу:

Мене охоплює страх.

— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.

А вiн сердито:

— Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!

— Вибачте, — кажу я, зовсiм спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзi.

— Iндик думав, — суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i… я прокидаюсь.

Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб… Про сон тодi було й думати.

Я сiв на тахтi i глянув на «мiлiцiонера» Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.

— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:

— Га? Що?!

— Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, — спокiйно сказав я.

— Тюгу!.. ДурнийI — i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.

— Не нарушай! — «мiлiцiонерським» тоном сказав я.

— Одчепись, я спати хочу.

— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.

А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий… Ох, який же спiвучий.

— Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я… — печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.

I цiєї самої митi:

— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.

— Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. — наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:

— Мамма, мамма…

Аж мороз по шкiрi драв.

Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.

«От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» i «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце — да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!

Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.

Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..

Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають — не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить — i ми вже оточенi з усiх бокiв.

«Ну, пропали! Нi за цапову душу!» — майнуло в головi.

— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить — i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! — побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.

I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:

— Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! «Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!» — з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!» — i вже замахується, аж тут:

— Законно вiн говорить. Всiм кодлом — це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.

То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:

— Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, — i тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.

Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.

— Ходiмо в яр, — каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.

«Я! Чому це я?!» — пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.

Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.

Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.

— Отут, — каже чупринистий, i ми спиняємось.

Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного — крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, — примiряємось.

1 ... 61 62 63 64 65 66 67 68 69 ... 136
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)