«Ілюстрована Історія України»

Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспівували ся в піснях і виростали в надлюдські образи в переказах. І разом з тим, як люде переймали ся вірою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все більше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й відокремляла ся ціла осібна верства козацька. І не хотячи зовсім—приложило до сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походів козацьких та ріжними заходам коло того, аби їх перепинити.

В почдтках правительство піддало ся гадкам місцевих урядників, що за помічю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, і думало про те, якби розложити козацькі залоги на Низу й спинити ними напади татарські. Але потім злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькі напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона відвдячуєть ся за козацькі погроми. Починаючи від р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намісникам і панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козаків переписати на реєстр і віддати їх під пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степів вертає, і коли б у кого показала ся здобич татарська—тих суворо карати.

Одначе пограничні урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тільки на козаків складають, а коли чим можна приборкати Орду—то тільки козаччиною. Через те дивили ся крізь пальці на козацькі походи—правда, що за те відбирали у козаків їх найкращу здобич. А як брали ся справді козаків гамувати, то з того виходило тільки те, що козаки ще меньше замків держали ся, а все більше осїдали ся в степах. Списати їх та під погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справді були козаками й більше нічим; таких під час переписей 1552 р. не нарахували і пятисот душ, а козакувати ходив ріжний люд- з міщан, з селян, з дрібної й більшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало і кінець кінцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осібне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькі напади та грозити ся Литві й Польщі, король закликав козаків, аби вони вийшли з Низу до замків пограничних: там їм буде служба і за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме під той час Київщину прилучено вже до Польщі). Гетьман настановив над козаччиною осібного начальника і судю, щоб той пильнував порядку у всій козаччині і в тій—котру взято було на платню і службу королївську, і в тій яка собі далі лишала ся без платні. Порядку одначе з того не побільшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще більше козаків лишило ся поза тим королівським козачим полком і промишляло собі далі як уміло. Далі йшла жвава війна на пограничу: Татари набігали, козаки їм відвдячу-вали ся, нападали на кочовища татарські й городи турецькі, мішали ся в волоські усобиці—стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його місце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вів зносини з Москвою, дістаючи відти засоби для боротьби з Ордою, і вславив ся сек) боротьбою на Україні поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен. Його то, як думають, оспівує пісня.

Між ватажками, що водили козаків на Молдаву, вславив ся особливо Іван Підкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потім його вхопити і стято його у Львові, на заспокоєннє Турків, але се не відстрашило козаччину від дальших таких походів.