Стрибок у ніщо
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Д. М. Прикордонний
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Стрибок у ніщо». Краткое содержание книги:
— Чи не залучити нам тоді жінок? — спитав Пінч. — Фрейлейн Амелі, наприклад, хоробра жінка і прекрасний стрілець, як вона сама запевняє. Ми, звичайно, не дозволимо собі поставити жінку під кулі…
— Д-д-дурниці! — коротко зауважив Маршаль, — П-перетворювати ракету в бойню. Вон-ни нас н-не чіпають…
Стормер був обурений і з запалом накинувся на Маршаля, від якого ніяк не чекав отакого виступу. Не чіпають? Чудово. А хто “зачепив” капітал Маршаля? Хто винуватець зубожіння і смерті їхніх друзів і компаньйонів? Хто, нарешті, винен в їхній утечі?
— Не вбили сьогодні — уб’ють завтра, — сказав Стормер. — Якщо ви, бароне, не можете бачити крові, я не наполягаю на відкритому збройному нападі. Можна придумати інший спосіб. Наприклад: коли вони, Ганс і Вінклер, вийдуть на поверхню ракети, хтось з нас непомітно розріже гострим ножем їхні ефіролазні костюми. Вони одразу ж вибухнуть і вмить задубіють від світового холоду. Все буде тихо і без крові. Ми просто відштовхнемо їхні трупи, вони полетять у безвість, а ми скажемо, що стався нещасливий випадок: Ганс “зірвався”, Вінклер кинувся його доганяти, і обидва зникли. Хай спробує Цандер розшукати їх.
— Ай справді, чудова ідея! — гукнув Пінч. — З вас, містере Стормер, вийшов би прекрасний детектив…
— Д-д-дурниці, — знову видавив з себе барон. — В-ви не зрозуміли мене, містере Стормер. Х-хай вони сім і сімдесят сім разів будуть знищені. Але на все свій час…
— Чого ж ще чекати? Поки вони самі оголосять нам війну?
— Д-дозвольте сказати. Чи п-подумали в-ви про те, хто і як керуватиме ракетою, якщо їх не стане? І що буде тоді з ус-усіма нами? Ви к-кажете: і без них повернемося на Землю… чи п-повернемося? Адже ми втекли в ніщо, і з цього ніщо нам треба вибратися.
Цього вони всі зовсім не врахували. Справа була складніша, ніж їм здавалося.
— Що ж ви пропонуєте? — спитав Стормер, відступаючи перед аргументацією банкіра.
— Я-ясно — почекати, коли м-ми зможемо обійтися без них. Можливо, висадившись на планету, можливо, повернувшись на Землю, якщо це колись станеться.
— В тім-то й справа. А життя наше, як і на Землі, весь час висить на волосинці. Та від одного усвідомлення цього мене розіб’є параліч. Зустрічатися з ними щодня, вітатися, розмовляти і в той же час у думці запитувати: “Коли ви зволите задушити нас?” Ні, дякую красненько. Я вважаю за краще викинутися з ракети, ніж далі так жити.
У Пінча одразу сяйнула думка, від якої він мало не підскочив до стелі. Справді, Маршаль і Стормер найрозумніші на ракеті люди… після нього, Пінча.
— Послухайте, панове. Барон подав прекрасну думку, але не довів її до кінця. Він сказав, що їх можна знищити тоді, коли вони нам будуть більше не потрібні. І крапка. А далі — чекайте цього часу. Але навіщо його чекати? Чому вони нам зараз потрібні? Тому, що вони мають знання, яких ми не маємо. Вони вміють керувати ракетою. Невже ж так важко нам самим оволодіти цими знаннями? Думаю, ні. Я дивився, як Вінклер і Ганс пускають в хід дюзи, зупиняють їх. Поворот важеля сюди, поворот туди — і все. Це наче водії трамвая. Невже ж ми не здатні бути вагоноводіями, точніше, ракетоводіями? Часу в нас вільного зараз стало більше. І ми можемо присвятити його вивченню того, чим зайняті зараз Вінклер і Ганс.
— Я-якщо все це так просто, як в-ам здається, в-в чому я, проте, дуже сумніваюсь, — відповів барон.
Барон, по суті, не заперечував. Стормер також підтримував Пінча.
— А й справді, чому б не спробувати? Це принаймні розрядило б. наше нервове напруження, було б схоже на якийсь вихід. Неможливо, щоб з нас трьох усі були безнадійні учні. Я вже не кажу про Блоттона, який і зараз допомагає Цандерові. Тож одного з них уже можна скинути з рахунку.
Отак і вирішили. Цандер повинен узятися за їхнє навчання. Учасники тріумвірату розійшлися по своїх каютах і постаралися заснути.
X. ПАСАЖИРИ ОПАНОВУЮТЬ МИСТЕЦТВО НЕБЕСНОЇ НАВІГАЦІЇ
Цандер сидів за обчисленням траєкторії польоту, коли почув позаду себе чиєсь дихання з присвистом. Оглянувшись, він побачив, що Стормер протискує крізь вузький прохід своє важке тіло. Прохід в капітанську рубку був вужчий, ніж в інших приміщеннях, бо вона містилася в самому носі “Ковчега”, де стіни ракети звужувалися, закінчуючись тупим відсіком з вставленим круглим спостережним склом. Цандер підвівся назустріч товстунові, що застряв у проході. Чого він прийшов сюди? Звичайно “пасажири” не ходили до його рубки.