Lux perpetua
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2938-55-5
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Lux perpetua». Краткое содержание книги:
— Ще рік тому, — вона присунулася до нього, досить безцеремонно взяла його під руку. — Ще рік тому юрму вже би розігнали, а крикуна посадили би під замок. А тут дивіться: пащекує і пащекує, та ще й у багатолюдному місці. Невже щось закінчується? А може, починається?
— Хто ти?
— Не зараз.
Він відчував збоку тепло, яке вона випромінювала крізь плащ і чоловічий ватований вамс. Її тепло він теж запам'ятав. Тоді, у Вроцлаві, коли шукав на її тілі симптомів пошесті. Її волосся було сховане під каптуром, проте воно виділяло той ледь чутний запах розмарину, що його він запам'ятав з Ратибора.
— Істинно кажу вам, — дедалі більше розпалювався і підвищував голос чоловічок в опанчі. — Римська Церква — не церква Христа, а єпархія Диявола, печера розбійників! Там виставляють на продаж священні закони, тайни Божества, втілення Слова! Ділять на шматки неподільну Трійцю. Вправні шахраї, фальшиві пророки, неправедні священики, брехливі вчителі, зрадливі пастирі! Нам їх пророковано! Провіщено: дорогу правди обкидають вони блюзнірством, для задоволення своєї хтивості облудними словами вас продадуть. І ось погляньте на римську Курію, на її булли,
на брехливі меси, на індульгенції. Хіба ж бо не запродують вони нас? Хіба не віддають душі наші на муки? Браття! Треба нам відмежуватися від посланих Дияволом нечестивців і негідників, ми не можемо мати з ними нічого спільного, не можемо брати участі в мерзоті, яку вони чинять. У всьому-бо творінні є тільки добрі й лихі, віруючі й невіруючі, темрява і світло, ті, що за Бога, і ті, хто проти Бога кумується з Веліалом!
— Не спокушаймо долю, — сказала вбрана у чоловічий вамс власниця зелених очей, яка пахла розмарином. — Зміни змінами, але до ідеалу цьому світу іще далеко. Є темрява, є світло, і є такі, котрі доносять. Невдовзі тут будуть стражники з ратуші й хапачі Інквізиції. Ходімо звідси.
— Куди?
— Ходімо, кажу.
— Ні. Спершу ти поясниш мені…
— Ти хочеш провернути Ютту чи ні?
— Тремтіть перед гнівом Господа, — почули вони, відходячи, — ви, що повірили брехні і затулили вуха перед правдою. Ви, що полюбили неправедність і йдете за розпустою. Ви, на яких вирок прокляття вже давно набрав законної сили! Тремтіть і покутуйте! Бо наближається день гніву, день лиха, день сліз. Наближається День Суду!
— Dies irae, dies illa, — замуркотіла, притискаючись до його плеча, загадкова зеленоока. — Et lux perpetua.
— Куди ми йдемо?
— До синагоги. Але не бійся, я не буду тебе навертати. Будь собі гоєм аж до Судного Дня. Проте в синагозі не буває шпигунів.
Вони туди не заглядають. Бояться єврейських чарів.
Однак до синагоги, розташованої у північно-східній частині міста, неподалік Нової брами, вони не зайшли. Розмовляли, сидячи на підмурку, заховані за сходами, що вели до Езрат Нашім,
тобто до бабинця. Рейневан почував себе невпевнено і скуто під проникливими поглядами дивної жінки — під поглядами очей, зелених, як у кішки, і так само незбагненних. Він переборов себе. З нього було досить невизначеності. Досить таємниць. І досить маніпулювання ним.
— Спочатку про елементарні речі, - перебив він її, як тільки вона заговорила. — Від них і почнемо. Хто ти? Чому ти допомогла мені у Вроцлаві, чому втрутилася, коли мене заарештували? Чому ти зараз тут — щоб, як ти заявляєш, допомогти мені визволити Ютту? Чиї накази ти виконуєш? Бо ж очевидно, що ти не робиш цього з власної ініціативи, самостійно, глибоко перейнята кривдою людською…
— А чому це раптом, — вона нахилила голову, — це так очевидно? Хіба я не схожа на таку, яка може перейматися кривдою людською? Спочатку про елементарні речі, кажеш. Гаразд, якщо ми уточнимо, що саме є елементарним. Стосовно того, щоби назвати себе, — із цим я можу погодитися. Подумавши. Зрештою, ти вже мене про це розпитував, у Ратиборі, навесні. Маєш право знати мої персонали. І не тільки.
Вона зірвала з голови каптур, різким рухом розметала волосся, чорне і блискуче, як воронове пір'я.
— Мене звуть Рікса Картафіла де Фонсека. Ти можеш називати мене Рікса. Чого так витріщаєшся?
— Я не витріщаюся.
— Витріщаєшся. Видивляєшся, де в мене нашитий Juden- fleck?{27} Тобі було би легше, якби мене звали Рахіль? Або Capa?
— Припини, будь ласка, — він узяв себе в руки. — Ти представилася, я дякую, уклінно дякую, це честь для мене, це приємність для мене і таке інше.
— А ти цілком впевнений, що приємність?
— Абсолютно. До цього питання ми більше не будемо повертатися. Перейдімо до інших.
— Я не можу тобі сказати, чиї накази я виконую. Не можу — тай годі, все, і покінчимо із цим, більше ніяких запитань. Тобі має вистачити того, що ти знаєш.
— Не вистачає. Твої власні таємниці — це твоя справа. Коли вони стосуються тільки твоєї особи, нехай собі будуть таємницями. Але не тоді, коли вони стосуються мене. Ти чогось хочеш від мене. Я хочу знати…
— Згода, — тут же перебила вона. — Тобі саме час про це дізнатися. Довше приховувати це неможливо. Я хочу від тебе точнісінько того самого, що й Лукаш Божичко та Інквізиція: співпраці та інформації. Божичко змушує тебе до співпраці шантажем і погрозами. Я хочу тебе переконати співпрацювати зі мною, довівши, що в нас спільні інтереси. У принципі, я вже це довела. Я дбала, щоб із тобою не сталося нічого поганого, виконувала обов'язки твого ангела-охоронця. А тепер допоможу тобі повернути Ютту. Я декларую допомогу, причому невідкладну, і ми вирушаємо ще сьогодні. Хіба цього мало?
— Цього багато. Але закінч-но, будь ласка.
— Ти близько до Прокопа, — вона примружилася. — Близько до Прокупека, Пухали, Бедржиха зі Стражниці, Корибутовича, Краловця, знаєшся з Колдою з Жампаха, Пйотром Поляком і з Яном Чапеком. Тобі всюди дозволяють бути близько. І всюди допускають до секретів. Я теж хочу знати ці секрети. Ми розуміємо один одного?
— Ні.
— Ти інформуєш мене про те, що задумують гусити. Тільки конкретно, Рейнмаре, конкретно. Жодних пророцтв Малахії, жодних дат смертей і подібних ворожбитських сенсацій.
— Ти підслухала нас у Ратиборі. Мене і Божичка.
— Авжеж, підслухала. Ти мені тоді сподобався, знаєш? Ти надав йому інформацію, але при цьому не відступився від переконань, нікого не зрадив, нікому не нашкодив. Звісно, якби не моє втручання тоді, Божичко змусив би тебе розповісти про більш конкретні речі. А позаяк то власне я перешкодила йому це зробити, буде справедливо, якщо тепер про ці конкретні речі дізнаюся саме я.
— Цікаве трактування справедливості, - він підвівся. — Послухай-но, Ріксо Фонсеко. Я не буду твоїм донощиком. Ти нічого від мене не дізнаєшся. Якщо це було умовою нашої співпраці, то співпраці не буде.
— Я на твоєму боці, - Рікса теж встала. — Я це довела. Я не схиляю тебе до відступництва. Я не примушую тебе зраджувати. Я бажаю співпраці. Взаємно корисного співробітництва.
— Взаємно корисного. Неймовірно.
— Повторюю, я на твоєму боці. І на боці ідеалів, яким вірний і ти.
— Аякже, — пирснув він. — Ти всім серцем підтримуєш Чашу і любиш гуситський рух, саме через цю любов ти хочеш шпигувати за Прокопом та інфільтрувати Табор. Це, як мені здається, політика високого штабу. Я трохи знаюся на політиці, знаю, що в неї є дві альтернативні цілі: одна — угода, друга — конфлікт. Угоди досягають, коли одна зі сторін вдає, ніби вірить у небилиці, які розповідає друга. Ми з тобою, на жаль, — у конфлікті. Я не вірю в небилиці, які ти розповідаєш. І не збираюся вдавати, що вірю.
Вона просвердлила його очима.
— Я ж і не кажу тобі вірити. Я бажаю співпраці, а не віри.
— Я не буду твоїм інформатором. І крапка. Дякую за допомогу. Дякую за дотеперішні зусилля, мій ангеле-охоронцю.
— А ти ні про що не забув? Як же Ютта?
— Шантажем ти нічого не доб'єшся. Прощавай. Бог з тобою.
— Тихше, — вона усміхнулася. — Бо ще рабин почує. Рейневане, я просто з тобою дражнилася.