Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
«Одні згоріли, інші потонули. Мої сини і тисячі інших. Пішли у пекло воювати за короля.»
Зненацька арбалетник повернувся.
— Ходіть до бічних дверцят, вас пропустять.
Давос пішов. Крізь потерну його пустили незнайомі стражники, озброєні списами, з лисом у квітах дому Флорент на грудях. Але повели Давоса не до Тулумбасу, як він сподівався, а попід аркою Драконового Хвоста донизу, до Аегонового саду.
— Чекайте тут, — наказав десятник.
— А чи знають їхня милість, що я повернувся? — спитав Давос.
— Хай мене грець ухопить, якщо я знаю. Кажу, чекайте.
З цими словами десятник кудись пішов і забрав своїх списників із собою.
Аегонів сад приємно пахкотів сосновими шишками. З усіх боків здіймалися високі темні дерева. Тут була і шипшина, і високі колючі заплоти, і крихітне болітце з журавлиною на ньому.
«Навіщо мене сюди привели?» — спитав себе Давос. А тоді почув тихе дзеленькання, дитяче хихотіння, і зненацька з кущів вистрибнув дурник Пістрявчик. Він дибав так швидко, як тільки умів, а по п’ятах у нього мчала принцеса Ширена.
— Ану повертайся! — гукала вона до нього. — Пістрику, швидко мені повертайся!
Коли дурник побачив Давоса, то раптом став, наче укопаний, а дзвіночки на його бляшаному шоломі з оленячими рогами тим часом вителенькували: «дзень-дзелень, дзень-дзелень». Перестрибуючи з ноги на ногу, він заспівав:
Ширена трохи його не зловила, та в останню мить блазень перестрибнув латку папороті й зник між дерев. Принцеса уперто мчала слідом. Дивлячись на них, Давос посміхнувся.
Він зібрався був прокашлятися у рукавицю, коли інша невеличка постать продерлася крізь запліт і врізалася просто у нього, збиваючи з ніг додолу. Хлопчик теж упав, але одразу скочив на ноги.
— Що ви тут робите? — скрикнув він вимогливо, поки наводив лад у одязі. Чорне, як вугілля, волосся спадало йому на комір, сині очі вражали глибиною. — Дарма ви стали в мене на дорозі!
— А й справді, — погодився Давос. — Дарма.
Новий напад кашлю вхопив його, щойно він звівся на коліна.
— Ви нездорові? — Хлопчик схопив його за руку і допоміг стати на ноги. — Може, покликати маестра?
Давос заперечливо хитнув головою.
— То просто кашель. Минеться.
Хлопчик не наполягав.
— А ми тут граємо у дів та чудовиськ, — пояснив він. — От я зараз чудовисько. Гра дитяча, але сестрі подобається. А ви хто такий, перепрошую?
— Я маю честь бути лицарем. Моє ім’я — Давос Лукомор.
Хлопчик роздивився його згори донизу з підозрою в очах.
— А чи справді? Щось ви не надто схожі на лицаря.
— Лицарі, паничу, різні бувають. Ось я, приміром — цибульний лицар.
Сині очі блимнули.
— Той, що плавав на чорному кораблі?
— То ви чули цю оповідь?
— Ви привезли дядькові Станісу риби ще до того, як я народився. Щоб він не помер з голоду, коли князь Тирел тримав його у облозі.
Хлопчик гордовито випростався.
— А мене звуть Едрік Шторм, — оголосив він. — Я є сином короля Роберта.
— Воно й видно, юний пане.
Давос упізнав його майже одразу. Хлопчина мав видатні вуха Флорентів, але все інше — волосся, очі, підборіддя, вилиці — проказувало про Баратеонів.
— То ви знали мого батька? — вимогливо спитав Едрік Шторм.
— Бачив його багато разів, коли відвідував вашого дядька при дворі. Та ніколи не мав честі розмовляти.
— Їхня милість пан батько вчили мене битися, — гордовито заявив малий. — Приїздили майже щороку, і ми іноді разом вправлялися зі зброєю. На останні іменини вони подарували мені келепа — майже такого, як їхній власний, хіба трохи меншого. Щоправда, я мусив лишити келепа у Штормоламі. А чи правда, що дядько Станіс відрізав вам пальці?
— Тільки трохи, до крайніх суглобів. Пальці в мене лишилися, але стали коротші.
— Покажіть!
Давос зняв рукавичку, і хлопець уважно роздивився його руку.
— А великого пальця не різав?
— Ні. — Давос закашлявся. — Ні, великого лишив, як був.
— Не треба йому було різати вам пальців, — вирішив малий. — Зовсім, анітрохи. Недобре так чинити.
— Я ж був перемитником.
— Ну то й були. Хто інший зумів би привезти йому рибу та цибулю?
— За цибулю князь Станіс висвятив мене у лицарі, а за справи перемитницькі — вкоротив пальці.
Давос знову нап’яв рукавицю.