Скляне прокляття

— Моя мати? — Шарлотта пополотніла. — А вона не казала, чого хоче?

У відповідь дівчинка похитала головою.

— Ні. Але сказала, що повернеться. Сьогодні, рівно о четвертій. І цього разу з нею буде жандарм.

Оскар здивовано подивився на Шарлотту. Дівчина розгублено глянула на годинника й промовила:

— О четвертій? Отже, я маю ще три години. Цілком достатньо, якщо поквапитися. — Дівчина скинула вгору підборіддя. — Ти дозволиш мені, дядьку, поки що залишити вас наодинці з нашими численними валізами?

— Що ти хочеш робити?

— Мені необхідно з’їздити до міста. Кучер мене відвезе.

— Навіщо?

— Не можу зараз сказати. Але це дуже важливо, повір. І, будь ласка, не кажи «ні»!

Учений здвигнув плечима.

— Ну гаразд, якщо без цього не обійтися. Ми й без тебе впораємося. Тільки ж, гляди, не запізнюйся. Ти ж уявляєш собі, що тут може влаштувати твоя матуся, якщо їй доведеться чекати?

— Саме тому я і маю поквапитися.

Із цими словами Шарлотта знову сіла в екіпаж. Оскар притримав дверцята:

— Тобі не потрібна компанія? Ми могли б з’їздити вдвох.

Дівчина нагородила його своєю найбільш світлосяйною посмішкою.

— Ні, дякую красно! Існують речі, які жінкам доводиться робити без чоловіків. Але я постараюся швидко повернутися, і з хорошими новинами. Тримай за мене схрещені пальці, щоб усі справи вдало завершилися.

Клацнув батіг — і коні помчали до міста.

Гумбольдт провів очима екіпаж:

— Що ж, можливо, так і справді краще? А зараз — до справи! Лєно, мерщій поклич усіх своїх! Треба позаносити валізи, відкрити віконниці й приготувати чай. Швидше, швидше! У нас іще безліч справ!

Рівно о четвертій гравійною доріжкою зацокали копита четвірки коней. До парадних дверей підкотило розкішне відкрите ландо. В ньому сиділи огрядний чоловік у циліндрі й із бакенбардами і витончена дама у фіолетовій сукні та крислатому капелюсі, декорованому пір’ям білої чаплі. За ними їхав на коні жандарм у синій уніформі з сяючими мідними ґудзиками.

Гумбольдт похмуро спостерігав за непроханими гостями з вікна. Коли у двері постукали, він випростався й пробурмотів:

— Що ж, час настав. До бою!

Оскар пішов слідом за батьком. Важкі двері розчинилися. На порозі стояла Марія Ритмюллер, матір Шарлотти. Висока, пишнотіла, рум’яна дама непохитно-сталевої вдачі. Досі Оскар знав про цю особу тільки з розповідей Шарлотти. Дивлячись на квітучий вигляд пані Ритмюллер, неможливо було повірити, що за станом здоров’я їй доводилося весь час перебувати під наглядом лікарів, а минулий рік провести в санаторії в Хайлігендаммі. Підозри ці тільки посилилися, коли жінка почала говорити:

— Де моя дочка?

Ніяких привітань або ввічливих слів. Вона навіть не відрекомендувала свого супутника, пана в циліндрі.

— Добридень, Маріє, — відповів Гумбольдт, холодно усміхаючись. — Радий, що ти почуваєшся непогано. Сподіваюся, дорога не видалася тобі надто стомливою?

— Облиш ці порожні балачки, Карл Фрідріх! — суворо мовила пані Ритмюллер. — Я тут задля того, щоб забрати Шарлотту. Якщо знадобиться, я вимагатиму від представника влади застосувати силу. — Вона вказала на поліцейського, який втупився в підлогу й не зводив очей із власних чобіт. Уся ця сцена, схоже, не дуже подобалася йому.

— Я тут уже вшосте, й без дочки не маю наміру зрушити з місця!

— Шарлотти немає вдома, — промовив Гумбольдт. — Термінові справи в місті, але вона обіцяла невдовзі повернутися. Ми щойно приїхали з далекої подорожі, розбираємо речі. Прошу вас, проходьте. Еліза зараз принесе чай із булочками. Моє запрошення, звісно, стосується всіх… — Гумбольдт відступив, пропускаючи гостей до будинку. Пані Ритмюллер гордовито пройшла вперед, за нею мовчки попростували чоловіки, тримаючи в руках капелюхи.

Аромат свіжозавареного чаю та щойно спечених булочок із корицею заповнив вітальню. Зайшовши до гостей, Еліза привітала всіх лагідною посмішкою. Друзів Оскара завбачливо відрядили на кухню — самим своїм виглядом вони могли ще більше розгнівати Гумбольдтову сестру. Пані Ритмюллер кинула на Елізу зневажливий погляд і повагом опустилася в одне з крісел.

Оскар нишком відвернувся й фиркнув: дуже вже ця пихата жінка нагадувала йому здоровезну курку. Та й супутник був їй до пари. Сівши до столу й час від часу підкахикуючи, він раз у раз починав витрушуватися й начищати свій циліндр. Схоже, цей чоловік не мав, що сказати, й повністю залежав від найменших примх дами у фіолетовому. Лише жандарм справляв враження досить приємної та ввічливої людини. Він із вдячністю прийняв чашку чаю й булочку і підсів ближче до столу.

— Чи не хочеш ти відрекомендувати мені свого супутника? — Гумбольдт узяв чашку з рук Елізи і зробив обережний ковток.

— Це Бернхард Ігель, мій наречений.

Гумбольдт мало не вдавився.

— Ти заручена?

На губах жінки з’явилася холодна усмішка:

— Саме так. Ми познайомилися в санаторії. Бернхард — агент із продажу нерухомості. Він живе у Бремені. За півроку ми маємо намір одружитися.

— Що ж, бажаю щастя! — Гумбольдт утер губи серветкою. — І, будь ласка, вибач мені за таке щире здивування. Я не був готовий до того, що ти вдруге вирішиш вийти заміж.

— Твій глузливий тон тут ні до чого! — верескнула пані Ритмюллер. — Я не належу до тих жіночок, які довго залишаються самотніми. — Її погляд зупинився на Оскарі. — А це що за молодик?