Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
Порожньо, темно, споганено. Жодного звуку крізь розбиті вікна. Жодного біса чи демона. Лише їхні сліди по всіх усюдах та образи святих із видряпаними в цеглянім муруванні очима.
Вовк повернувся всім тілом, він практично став спиною до царських воріт, і Пес спрямував миготливий промінь ліхтаря туди, куди він дивився. Але там нічого не було. Але ж тут мала б кишіти погань.
Однак церква була безгомінна. І це наводило на думку про ще більше лихо. У церкві було порожньо, а ми вже підійшли до перекинутої чаші для святої води.
Великий пергаментний згорток. Вовк присів і розпакував його, а Пес посвітив на вирізьбленого з дерева апостола, тепер — неосвячену фарбовану деревинку.
Плити розповзлися, поміж них проступили дикунськими ударами в підлогу сторінки розгорнутих книг…
Кіт посвітив на амвон, освітив розтрощений вівтар і фактично зниклу під грубим шаром бруду позолоту іконостасу.
— Бридко, — мовив Вовк.
— Може, ми даремно прийшли сюди? — спитав Кіт.
Не перестаючи молитися, Пес похитав головою.
У цю мить на вівтар вистрибнув демон. Він сказав:
— Не даремно.
У храмі негайно з’явилися біснуваті. Вони радісно реготали зі своєї вдалої несподіванки.
Безліч потвор на колонах, на карнизах бань, горлаючи з хорів та поламаних вікон, розмахуючи обдертими хоругвами. Прилипаючи до стіни, вони намагалися зобразити розп’яття, вітали одне одного помахом руки та гукали:
— Ей ти, м’ясо, переспиш зі мною цієї ночі?
— Ану, попе, не плямкай губами! Давай-но зіграємо на твого хреста!
— Агов, білявий! — кричали вони до Кота. — Отой патлатий — твоя жінка?!
— Ти поглянь, яка гарненька дівчинка! Навіть хустки не накинула перед тим, як зайти до храму!
— Де ти ще не вдягнена?
— А коли вдягнена, то у що?
— А стріляти не можна, — сказав Вовк.
Я навіть не взяла в руки пістолета.
Світ, який програв Останню Битву. Світ, який рухнув у Ніщо. Єдине, що від нього лишилося, — цей храм.
І немає значення, чому Битву програно. Можливо, ніхто не схотів брати в ній участь. Або у мешканців цього світу було обмаль любові. Чи не знайшлося серед них бодай п’яти праведників…
Здоровенний білий демон, який одержав перемогу в тій Битві, тепер сидить на останньому вцілілому вівтарі та глузує з нас.
Колись Усемогутній Диявол, котрий своєю владністю переступив навіть межі зла. Його було вигнано з Великого Пекла, а власне пекло залило водою. А сам він, обернений на демона, порятувався тут, на розвалинах одного зі знищених ним самим світів.
Хто міг знати, що цьому світові дано буде нове переродження?
І що почнеться воно з Храму Любові, який став пристановиськом скинутого Диявола та залишків його армій, розбитих створеними за його подобою тварюками.
Їх була сила-силенна…
— То що, почнемо?
— Їх надто багато, — відповів Кіт.
— Ми не впораємося? — спитала я.
— Ми спробуємо впоратися.
Заковика була не в тому, що нечистих надто багато і що вони випадково дісталися Вітчимові від зруйнованого світу, а тепер плигали навколо нас.
— До чого ж сміливі козаки!
— А надто — отой.
— Га-га-га!
— Ге-ге-ге!
— Еееееееееее!
І річ була навіть не в тому, хто посів вівтар. Найжахливіше зло в тих, котрі, як мовчазна сарана, з’юрмилися навколо нього — здоровенного білого демона в оточенні майже двох десятків сірих демонів-убивць, вигодуваних м’ясом янголів.
Але ми вбили їх… Точніше кажучи, їх убили мої добрі янголи.
Як?
Чотири тварюки, стрибаючи карнизами, притягли почорнілий оскальпований труп. Вони схопили мертвяка за ноги й почепили над нами, а хтось із них загорланив:
— Він теж прийшов уночі до нашого храму!
— У нього була зброя!
— А ще — гарненька солоденька дівчинка!
— Ми злилися з нею в єдиному пориві!
— Ходімо звідси, — сказав Вовк.
— Як?! — здивувався білий демон. — А порозважати своїх молодих друзів? А розвеселити мене? «Ходімо звідси» — це не серйозно. Та й хто дав тобі дозвіл?
Він змахнув рогами — послав на нас своїх служників. Ті завищали від захоплення.
— У-ху-ху!!! — горланили вони.
— Ва-ава-ввввв!!!
— Аааааааааааа!
— Ідемо! — сказав Вовк. — Крихітко, тримайся за мною!