Незвичайні пригоди бурсаків
- Автор: Таль В.
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-23-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Незвичайні пригоди бурсаків». Краткое содержание книги:
Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883–1936). Його захоплива пригодницька повість «Незвичайні пригоди бурсаків», яка востаннє видавалася у 1929 році, сягає у козацькі часи, а саме у рік зруйнування Січі – 1775. Двоє бурсаків тікають з бурси на Січ і дорогою переживають безліч пригод. Зокрема допомагають селянам підняти повстання проти поміщицьких утисків, проявивши себе справжніми козаками.
Для широкого кола читачів.
Самко дивився крізь тин, слухав та здержував себе, щоб не зареготати. Йому ще дужче вподобався Григор і ще одворотніший здався Петруня.
– Оці кошики з пляшками постановити, мабуть, у льодовню? – запитав Петруню млинар, і, побачивши, що той хитнув головою, узяв кошики та поніс у свій двір.
Петруня сидів мовчки, Григор теж, одвернувшись від нього і щось думаючи. Обличчя в нього стало таке скорботне та сумне, що й Самкові, дивлячись на нього, зробилося чогось важко. Здавалося, що Григорове обличчя одпочивало після жартливих та порожніх балачок, а може, воно в нього було завжди отаке в ті хвилі, коли він лишався сам собі.
– Ходімо, Петруню, на леваду, – сказав Григор. – Наказував мені Фрик, щоб подивитися, як воно там альтанка, та підрівняти столи, щоб не хиталися.
– Іди та дивись, коли тобі казано, – одповів Петруня. – Я піду до замку, бо треба наготувати келихи та ще дещо для бенкету, бо пан думає завтра гуляти.
І згадавши про те, Петруня підвівся важко і, хилитаючись мов качка, пішов мостом.
А Григор теж устав з колодок і заспівав голосно по-чужомовному: «Ту-жур, ту-жур ля-амур», а коли зник за деревами Петруня, він, озирнувшись на всі боки, пішов понад млинаревим двором, але не до панської левади, а в протилежний бік через город, і зник за кущами. А з хати вийшла сліпа Орина і попрямувала через двір стежкою на город навперейми Григорові.
Хотілося Самкові піти услід за сліпою, щоб непомітно підкрастися та підслухати, про віщо вона балакатиме з отим привабним Григором, але в ту мить з хати вийшов млинар і пішов через двір до млина. Уже тоді Самко підвівся з-під тину і швидко пішов повз клуню на город, навздогін за сліпою, та даремно, бо вона десь зникла за кущами. Озирнувся він і вже хотів іти до клуні, щоб побалакати з Марком, коли побачив, що понад двором ішла швидко стежкою Дося з серпом у руці, а з-за греблі назустріч їй теж швидко йшов панський прибічник Борис.
Самко, не бажаючи здибатись з Борисом, присів у бур’ян. Ось він бачить, як швидко йде Дося, озираючись назад, ось вона зупинилася неподалік від Самка і не дуже радо дивиться поперед себе, потім зробила ще декілька кроків і знову зупинилася якраз супроти Самка, біля товстої колоди свіжо-зрубаного дуба. Ось підійшов до неї Борис. Боячись, щоб його не запримітили, Самко ліг у бур’ян і прислухався до балачки Бориса з Досею.
Залицяння
– От і гаразд, що я тебе зустрів, – промовив лагідно прислужник, дивлячись закохано на Досю.
– Та хтозна, чи гаразд. Усі кажуть, що гаразд, коли тебе не бачити, – одповіла Дося.
– А, як хто! Ха-ха-ха! – зареготав задоволено Борис. – Аби тобі я не здався страшний, – додав він знову лагідно.
– Чого ж так, що тільки мені? – запитала вона байдужо. – Може, через те, що я не з полохливих?
– А може, і те... так, так... Тобі нічого боятися мене, а навпаки... – сказав Борис і замовк, бавлячись нагаєм і крутячи ним у повітрі, а сам дивився на Досю, милуючись з її краси. – Прийшов оце я, Досю, навмисне, щоб тобі сказати, – почав він поважним голосом.
Здригнула помітно Дося, ще суворіше стало її обличчя.
– Нехай колись. Нема зараз часу, – сказала вона, махнувши серпом, і хотіла йти.
– Пожди-бо, я недовго, – зупинив Борис. – Скажу тобі... Оце приїхав пан... – він знову замовк. – Та вже скажу, щоб знала. Проситиму я, Досю, пана, щоб він дозволив мені взяти з тобою шлюб, – сказав він поважно й з пихою.
Дося аж поточилася і одступила на крок від нього з жахом на поблідлому обличчі.
– Он воно що... – прошепотіла вона.
– Еге ж... А ти немов не рада? – запитав він похмуро і разом здивовано.
– Не рада. Ні, – одповіла вона вже твердо. – Покинь про це балакати, Борисе! Скажи якійсь іншій. Ти так багато покривдив дівчат. Кажуть, останню ти звів Яськову дочку – Галю.
– А, то дарма! – перебив він байдуже. – Та й що тобі до того! Для парубка отаке, мов з гусака вода. Що тобі до інших? З тими я так, а тебе ж, чуєш, хочу повести до чесного шлюбу, – зауважив він.
– І не кажи. Цього не буде, – рішучо одмовила вона.
– Чого ж то так? Чи припав хто інший? – запитав він і похмурився ще дужче.
– Я про таке не думала зовсім і не збираюсь заміж. А ти покинь, не займай мене, то краще буде, – сказала вона ще рішучіш, готова до змагання.
– Ні, не покину, – промовив він уперто. – Проситиму пана, він звелить, а там... Хіба це первина?