Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— Я й не знала, що все це так заплутано, — сказала вона. — Алетіометр повідомив мені багато нового, і, гадаю, я все зрозуміла як слід, але не впевнена в цьому на всі сто. Він сказав, що ніж може і завдати шкоди, і зробити добро, але рівновага є такою тонкою та нестійкою, що найменша річ чи думка може все змінити… Віле, він мав на увазі тебе, твої бажання та думки, проте не казав, гарно це чи погано. Потім він… — дівчинка кинула швидкий погляд на галівесп'ян і перевела його на ведмедя. — Він сказав, що тобі слід полагодити ніж.
Йорик уважно на неї подивився та кивнув. Тіаліс і Салмакія наблизилися до приладу та почали розглядати його, а Ліра промовила:
— Тобі потрібні дрова, Йорику? Ми з Вілом можемо піти пошукати їх.
Віл зрозумів, що вона мала на увазі: слід було поговорити подалі від небажаних вух. Йорик підказав їм:
— У тому напрямку, звідки ви прийшли, за виступом скелі, росте кущ зі смолистою деревиною. Принесіть, — скільки зможете.
Ліра скочила на ноги, слідом підвівся й Віл.
Місяць заливав снігове покривало яскравим світлом і сліди на снігу було чудово видно. Повітря було холодним і колючим, і діти відчули, як кров починає бадьоріше циркулювати по їхніх жилах, а сили швидко відновлюються. Поки вони не віддалилися від печери на достатню відстань, вони мовчали.
— Що ще повідомив тобі алетіометр? — нарешті спитав Віл.
— Він сказав деякі речі, що їх я не збагнула відразу й не розумію досі. Він сказав, що ніж буде смертю Пилу, але потім додав, що це єдиний спосіб зберегти Пилу життя. Я не розумію, що це означає, Віле. Але прилад весь час стверджував, що ніж дуже небезпечний. Він сказав, що коли ми… ну, ти знаєш, коли ми зробимо те, що збиралися…
— Тобто коли ми підемо до світу мертвих?
— Так. Якщо ми це зробимо, то можемо не повернутися. Віле, ми можемо залишитися серед мертвих!
Віл нічого не сказав, і деякий час вони мовчки йшли по своїх слідах, шукаючи очима кущ, про який казав Йорик, та обмірковуючи слова Ліри.
— Але ми мусимо це зробити, чи не так? — нарешті промовив Віл.
— Не знаю.
— А я вважаю, що мусимо. Ти маєш поговорити з Роджером, а я — зі своїм батьком.
— Я боюся, — вимовила Ліра.
Віл знав, що нікому іншому вона в цьому не зізналася б.
— А чи питала ти, що станеться, коли ми цього не зробимо? — поцікавився він.
— Алетіометр лише вказав на якусь порожнечу. Насправді я не зрозуміла, що це означає, але гадаю, що навіть коли це означало, що весь цей намір надзвичайно небезпечний, ми все одно повинні спробувати врятувати Роджера. Проте це буде зовсім інша річ, ніж мої пригоди в Больвангарі. Там я по-справжньому не знала, що роблю, я лише почала діяти, і мені поталанило. Я хочу сказати, там мені допомагало багато людей — цигани, відьми… Однак там, куди ми повинні піти, ніякої допомоги не буде. І я знаю… Уві сні я бачила це місце, й воно було набагато гіршим від Больвангара. Ось чому я боюся.
Запанувала тиша.
— А я боюся, — дивлячись кудись убік, нарешті відповів Віл, — що ми десь застрягнемо, і я ніколи не побачу матері.
Невідомо звідки перед його очима постав спогад із раннього дитинства, із часів, коли негаразди з його матір'ю ще не почалися. Він тоді тяжко захворів. Його мати всю ніч просиділа в темряві на краєчку його ліжка, співаючи колискові та розповідаючи казки, і поки хлопець чув її любий голос, він знав, що йому нічого не загрожує. Як же він може кинути її? Якщо їй це буде потрібно, він доглядатиме її все своє життя!
Ніби здогадавшись, про що він думає, Ліра м'яко сказала:
— Так, дійсно, це було б жахливо… Ти знаєш, я ніколи не розуміла, що моя мати… Насправді я росла сама по собі — я не пам'ятаю, щоб хто-небудь тримав мене в обіймах та співав мені колискові, у моєму світі, здається, завжди були лише я сама та Пантелеймон. Я не пам'ятаю, щоб пані Лонсдейл виявляла справжню приязнь до мене: вона була економкою в Коледжі Джордана і дбала лише про те, щоб я була одягнена в усе чисте та гарно поводилася. Проте тоді, в печері… Віле, я знаю, це здається тобі дивним, бо моя мати чинила жахливі речі, але я дійсно відчувала, що вона любить мене та піклується про мене… Мабуть, вона гадала, що я умру прямо у сні, що я підхопила якусь хворобу, однак все одно не припиняла піклуватися про мене. Ще я пам'ятаю, як раз чи двічі прокидалася і в її обіймах… Я впевнена, що це мені не наснилося… Якби в мене була дитина, я б робила на її місці те саме.