Янтарне скло

— Якщо ви слухаєте мене, — голосніше сказав він, — то виходьте й робіть це чесно. Не треба підслуховувати нашу розмову.

Ліра та Йорик Бернісон повернулися, щоб подивитися, до кого він звернувся. Із затінку на світло вийшла маленька людина — звичайно, це був шевальє Тіаліс. Йорик заричав.

— Ви не спитали у Йорика Бернісона дозволу увійти до його печери, — промовив Віл. — А він король! Де ж ваша повага? Ви лише звичайнісінькі шпигуни!

Ліра посміхнулася та схвально глянула на хлопця. На обличчі Віла застиг суворий, презирливий вираз. Шевальє насупився та гнівно глянув на них.

— Ми поводилися з вами щиро, — промовив він, — а ви були нечесними, брехали нам!

Віл підвівся. Лірі спало на думку, що його деймон мав би бути тигром, і від тієї люті, яку випромінювала удавана тварина, їй захотілося стати маленькою та забитися кудись.

— Якщо ми й обдурювали вас, це було необхідно, — сказав хлопець. — Чи погодилися б ви прийти сюди, якби знали, що ніж зламаний? Звичайно, ні. Ви б застосували свою отруту, щоб приспати нас, і тоді викликали б допомогу та відвезли нас до лорда Ізраеля. Тож, Тіалісе, ми змушені були обманути вас, і вам доведеться примиритися з цим.

— Хто це такий? — спитав Йорик Бернісон.

— Він таємний агент лорда Ізраеля, — відповів Віл. — Вчора вони з товаришкою допомогли нам утекти, але якщо вони на нашому боці, їм не слід ховатися та підслуховувати нас. А коли вони це роблять, як вони тоді можуть дорікати за нечесність?

Погляд галівесп'янина палав такою люттю, що, здавалося, він ось-ось кинеться навіть на Йорика, не кажучи вже про неозброєного Віла. Але Тіаліс не мав рації і добре це розумів, тож він лише вклонився та вибачився.

— Моя пошана, ваша величносте, — звернувся він до Йорика, котрий у відповідь видав ричання.

Ліра звернула увагу на те, що коли шевальє дивився на Віла, його очі випромінювали ненависть, на неї саму він дивився зневажливо, а на Йорика — з холодною, настороженою повагою. Усі емоції відбивалися на його обличчі дуже чітко, наче він не приховував їх, а навпаки, виставляв напоказ. Поруч із ним із затінку з'явилася леді Салмакія та, цілковито ігноруючи дітей, зробила реверанс ведмедеві.

— Пробачте нам, — звернулася вона до Йорика. — Звички ховатися дуже важко позбутися, а мій супутник шевальє Тіаліс і я, леді Салмакія, так довго перебували серед ворогів, що не виявили до вас належної ввічливості лише через цю звичку. Ми супроводжуємо хлопця й дівчинку, бо маємо завдання доставити їх у фортецю лорда Ізраеля. Іншої мети в нас немає, і ми, певна річ, не маємо жодних намірів завдати вам шкоди, королю Йорику Бернісон.

Навіть якщо Йорик і здивувався, як такі маленькі істоти можуть завдати йому шкоди, він того не виказав — і не лише через те, що його емоції взагалі було важко прочитати, а й тому, що він також дотримувався певного етикету, а леді Салмакія розмовляла з ним досить шанобливо.

— Будь ласка, сідайте біля багаття, — запропонував він. — Якщо ви зголодніли, їжі тут вистачить на всіх. Віле, ти почав щось говорити про ніж.