Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
І вийшло, що в сараї лишилася тільки трійка з нашої палати й робітниці. Новіченкова спробувала запхати мене до лікарні, та швидко зрозуміла, що нічого в неї не вийде. За кілька днів вона кудись поїхала. Матвіївна з Анатоліївною і так живуть у селі, тому приходять зранку і по черзі селять у себе Зіну, яка досі чекає результатів розслідування. «До вияснєнія», — каже вона і тепер курить. Кілька разів приїздив слідчий, але то був такий дурнуватий і молодий хлопчик, що навіть дороги до нас не міг знайти і блукав селом.
Завідувачка вибила з МНСників для нас купу їжі — простроченої, але гожої. Ми мали консерви та каші, — а що ще треба людям у нашому віці? Трішки попоїли, попили — і спати. Жінки облаштувалися не гірше, ніж у військовому таборі: в нас були і стаціонарний стіл із навісом, і смітникова яма, і рукомийник. За тим столом жінки тепер сидять із Журбою і грають цілими днями в доміно. У них тепер повно часу, бо ж прибирати нічого.
Коли я почуваюся добре, то йду від них і сиджу на гойдалці, пригадую старе, гортаю свої вирізки, часто сміюся. Бродяга тоді теж усміхається, — я ж казав, що він розумник. Нам і книжок якихось привезли, і я намагався читати, щоби перемкнутися, та все дратує. Щодня беру нову книжку, а результат той самий. Усі вони про те, як людина може віднайти сенс життя, от тільки і життя там чуже, і люди. Тому вирізки тепер для мене — як для Журби Біблія: на всі випадки життя.
Якщо ж мені поганенько, як от сьогодні, тоді доводиться лежати і слухати всі ці пустобрехи. «Риба!» — кричить Анатоліївна і задоволено регоче. Карасьов би підстрибнув на місці, якби сидів тут, але його немає: він, як завжди, десь вештається. Добре, хоч Бродяга не має звички з ним ходити: вони один одного не надто люблять.
Пес вилизує мені руку. Лежачи поруч, він важко дихає: навіть під яблунею спекотно. Я стуляю очі, намагаючись заснути, але наближаються ведмежі кроки, і я розумію, що Журба відірвався від гри і має потребу терміново донести до мого відома якусь важливу для нього думку. Я розтуляю очі й бачу, що він тримає в руках отой куплений тоді постер. «Ну що, Бодю, — каже він, — сьогодні — чотирнадцяте».
Оце час летить! Як же швидко промайнули ці два тижні! І якщо сьогодні грає Україна, то виходить, що цей Чемпіонат світу розпочався, там уже відбулися матчі, а наш плакат — незаповнений, і нікому підказати! Нікому. Цей хтось із нас би вже всю душу повитрясав, якби ми не відповіли за мить, хто сьогодні грає і котрі з них наші.
— І що ж нам робити тепер? — питаю я у Гриші.
— Як що? Увечері будемо дивитися! Ми ж домовлялися!
— Ну, ми багато про що домовлялись. Але ж…
Утім, робити все одно нічого. Поки сніг не випав, у нас є час, і чому би не подивитися футбол? До того ж ми так на це чекали і готувалися. Тільки де? Проситися до когось у селі? Я збирався вже запропонувати цей варіант, — як не Матвіївна, то Анатоліївна може пустити нас до себе на пару годин, а телевізор тут у кожного є, — оно над усіми хатами стирчать антени.
Та Журба усміхається мені, мовби дитині, котра не вірить, що зараз до будинку зайде Дід Мороз, і пояснює:
— Я вже, Бодю, все дізнався в дівчат: футболи показують у шинку.
— В якому шинку?
— Та в тому, що на повороті. Там усі чоловіки збираються. Баби знають…
— У наливайці тій?
— Ага, — Журба так щиро радіє, що я розумію: він збирається там випити і перебуває в такому радісному очікуванні, ніби повернувся в дитинство напередодні літніх канікул: — Тільки нам треба піти пораньше, бо там місця мало. Можемо не зайняти хороших місць. Пообідаємо — і рушаємо. Плаката брати?
— Хочеш — бери. Ти за нього платив, тобі й вирішувати. Тільки ж як нам туди дійти? Тобі далеко, а я зараз навряд чи зможу тягнути по спеці того твого візка.
— А ми по черзі: спочатку я тебе, потому, як заморюся, — ти мене.
Як там було? Битий небитого везе? Схоже, Журба вже про все подумав і тримав ці творчі ідеї при собі, щоби я не зміг йому нічого заперечити і не мав часу, щоби вигадати щось інше. Знаю я цей погляд, який наче каже: «Я хитріший за тебе, й усе буде за моїм задумом». Так і хочеться якось зіпсувати Григорієві цей переможний настрій, але сьогодні грає Україна, а ми обіцяли одному чоловікові, що зробимо свято. І ми його зробимо!
— Добре, давай спробуємо так, як ти кажеш.
— Ол райт, — козиряє мені Журба й іде до столу, де вони ще пару годин «рибають», поки я намагаюся закуняти. Марно. Я пригадую всі наші теревені навколо цього матчу, на який ми чекали, наче на диво. От час і прийшов.