Фірма
- Автор: Гришэм Джон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7498-87-1
- Переводчик: Анжела Асман
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Фірма». Краткое содержание книги:
Лазаров прибув першим, йому не довелося чекати на вільний столик. Він вже з досвіду знав, що коло четвертої пополудні натовп рідшатиме, особливо в четвер. Над головою офіціантка перевернула пісочний годинник, і час його пішов. Він примостився за переднім столиком, обличчям до вулиці й спиною до інших столиків. Лазаров був крупним чоловіком сорока восьми років, з міцним торсом і трохи випнутим черевцем. Він важко обперся на столик, вкритий скатеркою з червоними квадратами, і спостерігав за вуличним рухом на Сорок шостій вулиці.
Тубертіні не забарився. На нього дарма пішло менше чверті білого пісочку. Вони чемно потиснули один одному руки, а Тубертіні водночас презирливо оглядав сріблясте приміщення ресторану. Зблиснув до Лазарова штучною посмішкою й зиркнув на своє місце. Він мав спиною сидіти до вікна, й це дуже нервувало. Це було небезпечно. Та надворі з двома його людьми чекав автомобіль. Вирішив бути чемним, тож спритно пройшов поміж столиками й зайняв своє місце...
Тумбертіні вбраний був бездоганно. Тридцятисемирічний чоловік був зятем найстаршого Палумбо. Член клану. Він одружився з єдиною дочкою. Худорлявий, засмаглий, коротке чорне волосся укладене назад. Замовив собі червоного вина.
— Як там мій друзяка Джой Моролто? — з досконалою сліпучою усмішкою запитав він.
— Чудово. А як поживає пан Палумбо?
— Дуже хворий і з дуже кепським настроєм. Як завжди.
— Передай йому найщиріші вітання.
— Звичайно.
Підійшла офіціантка й загрозливо поглянула на рівень у пісочному годиннику.
— Лише вино, — мовив Тубертіні. — Я нічого не їстиму.
Лазаров заглянув до меню й подав їй.
— Соте з риби і ще келих вина.
Тубертіні озирнувся на своїх людей в авто. Здалося, що вони там дрімають.
— Ну, як справи в Чикаго, все гаразд?
— Нічого такого. Нам просто потрібна невелика інформація, ось і все. Ми краєм вуха почули, звісно, без підтвердження, що у вас там у самому серці Бюро є одна надійна людина, з тих, хто наближений до самого Войлеса.
— Якщо й так, то що?
— Нам від нього потрібна деяка інформація. У Мемфісі ми маємо невеличку філію, і федерали до біса наполегливо стараються туди дістатися. Маємо підозру, що один із співробітників може на них працювати, а зловити не видається можливим.
— А як ви його викриєте?
— Тоді виріжемо печінку з нього й згодуємо пацюкам.
— Невже так серйозно?
— Надзвичайно серйозно. Щось мені підказує, що федерали добираються до нашої маленької фірми, й це примушує нервувати.
— Скажімо, його звати Альфред, і він дуже близький до Войлеса.
— Окей. Нам від Альфреда потрібна проста відповідь. Ми маємо знати: так чи ні. Чи працює наш співробітник на ФБР?
Тубертіні дивився на Лазарова й пив вино.
— Альфред — спеціаліст з простих відповідей. Він якраз надає перевагу вибору між «так» чи «ні». Ми двічі користувалися його послугами, коли були вирішальні моменти, обидва рази стояло перед нами одне: чи присутні в тому чи іншому місці федерали? Він гранично обережний. І ще, не думаю, що він надасть багато деталей.
— Він надійний?
— Так.
— Тоді він справді зможе нам допомогти. Якщо відповідь буде позитивна, тоді ми й відповідно діятимемо. А якщо ні, то співробітника спускаємо з гачка і ведемо звичні справи.
— Альфред дуже дорогий.
— Я цього й побоювався. Скільки ж?
— Та-ак, він уже в Бюро шістнадцять років. Зробив кар’єру. Ось чому він діє так обережно — має що втрачати.
— Скільки?
— Пів мільйона.
— Чорт!
— Ну, звісно, за послугу ми візьмемо свою частку. І взагалі, Альфред — наша людина.
— Візьмете частку?
— Насправді небагато. Більшість піде Альфреду. Знаєш, він щодня розмовляє з Войлесом. Його кабінет через двоє дверей.
— Гаразд, ми заплатимо.
Тубертіні переможно сяйнув усмішкою, посмакував вино.
— Я думаю, що ти збрехав, Лазаров. Ти сказав, що якась невеличка філія у Мемфісі. Це ж неправда, так?
— Ні.
— То як називається та філія?
— Фірма Бендіні.
— Донька старого Моролто одружилася з Бендіні.
— Оце й воно.
— І як звуть співробітника?
— Мітчелл Мак-Дір.
— На все може піти два-три тижні. Сама зустріч з Альфредом — то великий захід.
— Добре. Просто не баріться з цим.
27
Дуже незвично для дружин персоналу було з’являтися в тихій маленькій фортеці на Фронт-стріт. Їм-то говорили, що завжди раді були бачити, але дуже рідко запрошували. Тож без запрошення й без попередження через парадний вхід до адміністратора підійшла Еббі Мак-Дір. Вона заявила про те, що їй терміново необхідно побачитися з чоловіком. Адміністраторка зателефонувала на другий поверх Ніні, й та швидко за лічені секунди опинилася внизу й тепло привітала дружину свого начальника. Про Мітча сказала, що він на зустрічі. А Еббі відповіла, що він завжди на клятих зустрічах, тож витягай його звідти! Вони швидко пішли до кабінету; Еббі зачинила двері й стала чекати.
А Мітч саме був свідком чергового хаотичного від’їзду Ейвері. Секретарки наштовхувалися одна на одну, пакуючи портфелі, а бос кричав по телефону. Мітч із діловим нотатником у руках сидів на дивані й спостерігав за всім. У партнера була запланована дводенна поїздка на Каймани. П’ятнадцяте квітня за календарем вважалося датою пожежних авралів. І банки всі наче змовилися, наблизилися якісь критичні терміни. А Ейвері все торочив, мовляв, це все робота й робота.
Про поїздку він вже п’ять днів говорив, і боявся, і проклинав. І все одно говорив, що вона неминуча. Він полетить на «Лірі», а секретарка сказала, що літак вже чекає.
«Та напевне, що чекає з вантажем з готівкою», — подумав Мітч.
Ейвері пошпурив слухавку. Вхопив пальто. У двері ввійшла Ніна й втупила погляд у Мітча.
— Містере Мак-Дір, тут ваша дружина. Каже, ніби щось термінове.
Шум раптово стих. Він нерозуміюче дивився на Ейвері. Секретарки завмерли.
— Що ж таке? — встаючи, мовив він.
— Вона у вашому кабінеті, — сказала Ніна.
— Мітчу, я маю рушати, — сказав Ейвері. — Зателефоную завтра. Сподіваюся, що все гаразд.
— Авжеж.
Він мовчки пішов за Ніною до кабінету. Еббі сиділа за його столом. Він зачинив і замкнув двері. А тоді придивився до дружини.
— Мітчу, я маю поїхати додому.
— Чому? Що там сталося?
— Мій тато щойно подзвонив до школи. В мами в одній з легень знайшли пухлину. Завтра операція.
Він глибоко зітхнув.
— Мені дуже шкода, — її не торкався. Еббі не плакала.
— Я повинна їхати. У школі вже написала заяву про відгул.
— На який період? — прозвучало запитання якось нервово.
Вона дивилася повз нього, на Стіну Его.
— Я не знаю, Мітчу. Нам варто трохи часу провести порізно. Я багато вже від чого стомилася, і мені потрібен час. Я гадаю, так буде краще для нас обох.
— Давай це обговоримо.
— Ти занадто зайнятий для розмов, Мітчу. Я вже шість місяців намагаюся поговорити, та ти ж мене не чуєш.
— На скільки ти їдеш, Еббі?
— Я не знаю. Гадаю, це залежатиме від мами. Хоча ні, це залежатиме від багато чого.
— Ти, Еббі, мене лякаєш.
— Я повернуся, обіцяю тобі. Коли — не знаю. Може, за тиждень. Може, за місяць. Я маю багато чого обдумати.