Перстень Борджіа

І Петр, коли закінчив говорити, відступив від принца. Принц іще мить стояв з похиленою головою, а далі випростався, якщо при його фізичних вадах можна так сказати, випростався, і поглянув на Петра своїми фанатичними очима.

— Це все? — запитав він.

— Так, принце, це все.

— Від цієї миті я християнин?

— Так, від цієї миті ви християнин.

— А якою мовою ти говорив наді мною?

— Церковною латиною, принце, вельми відмінною від латини класичної.

Принц хвилину мацав по столу, мов сліпий, тоді знайшов тюрбан і насунув його на голову.

— Я вже не боюся пекла, — сказав він з усмішкою.

— От і гаразд, принце.

— І відчуваю в серці такий приємний холод, як людина, що лежить у спекотний день на траві в затінку фігового дерева.

— Я радий це чути, принце, — сказав Петр.

Поставмо ж зараз собі запитання, перш ніж читач висловить його на свій страх і ризик, як же це так, що Петр, чоловік наскрізь правдомовний, зміг так спокійно й холоднокровно ошукати нещасного принца. Ану лиш уявімо собі, що принца Петр не ошукав, бо принцове уявлення про християнство було таким абсурдним, що цю абсурдність уже неможливо було нічим перебороти: і чи не було його вперте бажання, щоб Петр охрестив його, нічим іншим, як проявом особистого бунту затюканої постійною загрозою смерті істоти проти ядучої і самозакоханої автократії мусульманського світу, в якому він, принц, животів, страждав і відчував зневагу. І Петр цілком і до кінця виконав його волю, тому несправедливо було б твердити, що він його ошукав і обманув, просто кажучи, обдурив. Петр, як ми знаємо, був невіруючий, але не був такий бездушний і цинічний, щоб при комедії хрещення, яку його змусив зіграти принц, ужити автентичної формули ритуалу хрещення — хоча його погляди були най поступовішими, він усе одно був сином своєї доби, щоб дозволити собі пародіювати слова, які люди сотні й сотні років вважали важливішими навіть за життя, — якщо, звичайно, хто знає, тут не відіграло головну і справжню роль те саме міркування, яке колись не дозволило йому визнати засаду етикету, що королеви не мають ніг, або, зовсім нещодавно, проголосити, що Аллах є єдиним Богом, а Магомет його пророком. Тому він запропонував принцові, як це сам пояснив своєю рідною чеською мовою, лише ілюзію містичного посвячення, точнісінько як смертельно хворому ми пропонуємо ілюзорну надію на швидке одужання. Та й врешті–решт зараз не йшлося ні про що інше, як про так звану pia fraus, святу брехню, а права на святу брехню не можна відібрати навіть у найзапеклішого поборника правди.

Принц стояв, спираючись на стіл з портретом імператриці Теодори, і всміхався.

— Я вже не вірю ні в Аллаха, ні в жодного іншого Бога, — сказав він тихо. — Саме так, як ти.

— І правильно, принце.

— Хіба що в Пантарая, котрий осягає розумом усе, — провадив далі принц.

— Якщо ви наполягаєте, принце, нехай і так.