Казки народів світу

— Добривечір, ваша величність!

— Звідки ж ти мене знаєш? — здивувався король.

— По розмові впізнав, що ви — король, — відповів вівчар.

Король, не довго думаючи, каже:

— Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золотошерсту вівцю.

— О ні,— відповів вівчар, — не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.

Тоді сусідній король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.

Прийшов король додому і засмутився, що не зміг придбати золотошерсту вівцю.

Побачила дочка, що він сумний, та й каже:

— Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.

І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золотошерсту вівцю, коли вона вийде за нього заміж.

Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:

— Злупи шкуру з вівці, м’ясо з’їж, а шкуру віддай мені!

Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золотошерсту шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.

Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золотошерсту вівцю?

Сумний, вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що має розповісти королю. Упхнув палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:

— Що нового на хуторі?

— Та нічого, тільки золотошерстої вівці немає. її з’їв вовк.

Сказав ці слова й сам злякався.

— Брешеш, — каже далі голосом короля, — бо вовк разом із нею роздер би й інших.

Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха і пішов далі.

Знову побачив мишачу нірку. Знов почав:

— Що нового на хуторі?

— Золотошерста вівця втонула в колодязі.

— Брешеш, а інші чом не втонули?

Вівчар знов висмикнув свою палицю і з важкою душею почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:

— Що нового на хуторі?

— Вкрали золотошерсту вівцю.

— Брешеш, бо тоді покрали б і інших!

Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюх і палицю та й пішов просто до короля Матяша. За столом сидів з дочкою і сусідній король. З нетерпінням чекали вони, що брехатиме вівчар.

— Що нового на хуторі? — спитав король Матяш.

— Нічого такого, тільки те, що я виміняв золотошерсту вівцю на чорну та вродливу!

— Ну, то принеси ж її сюди! — радісно вигукнув король Матяш.

А вівчар відповідає:

— Ось вона, сидить поруч з вами!

— Ура! Правду сказав! — вигукнув король Матяш. — За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.