Лабіринт

— Я...

«Мабуть, у жінки», — припустила Алаїс, але їй не слід випитувати, чому він такий розгублений. Вона змилостивилася над ним.

— Насправді, Франсуа, це не має значення. Я тут тому, що ти єдина людина, якій я можу довіряти, а отже, розкажи, що зі мною насправді сталося.

Кров відринула йому від обличчя.

— Я нічого не знаю, пані, — швидко промовив Франсуа дивним голосом.

— Ну ж бо, ти мав би чути якісь плітки, розмови на кухні, адже так?

— Дуже мало.

— Тоді спробуймо вибудувати історію разом, — промовила Алаїс, збита з пантелику його реакцією, — я пам’ятаю, що поверталася від батька, після того, як ти мене покликав, потім до мене підійшли двоє чоловіків. Перегодом я очуняла в садку, біля рівчака. Був початок дня. Коли я прокинулась наступного разу, то опинилася вже у власній кімнаті.

— Ви б упізнали тих чоловіків, пані?

Алаїс гостро поглянула на Франсуа й відповіла:

— Ні. Було темно, й усе сталося надто хутко.

— У вас нічого не забрали?

Алаїс завагалася.

— Та начебто нічого цінного, — відповіла вона, важко говорячи неправду, — але я знаю, що Альзьєтта Бешер здійняла тривогу, я чула, як вона вихвалялася цим раніше, хоча й гадки не маю, як сталося так, що вона доглядає за мною. Чому не Ріксанда, або ще хтось із моїх служниць?

— Такий наказ пані Оріани, мадам. Вона особисто перейнялася турботою про вас.

— Невже люди нічого не говорили про її інтерес? — відповіла Алаїс. — Це ж геть зовсім не в її дусі. Моя сестра не знається на таких... уміннях.

Франсуа кивнув.

— Але вона дуже наполягала, пані.

Алаїс похитала головою. Найпотаємніші спогади спалахнули в її уяві. Миттєва згадка про те, що її тримали в якомусь маленькому кам’яному приміщенні, де страшенно смерділо сечею, худобою та запустінням. Що дужче вона намагалася пригадати, то далі пам’ять ховала спогади.

Вона змусила себе оговтатися і звернутися до служника:

— Гадаю, батько вже поїхав до Монпельє, Франсуа?

— Два дні тому, пані, — кивнув Франсуа.

— То сьогодні середа, — з жахом промовила Алаїс. Вона втратила два дні! Дівчина засмутилася й спитала:

— Коли вони від’їжджали, чи не цікавився мій батько, чому я не прийшла попрощатися з ними?

— Так, пані, він запитував, але... сам заборонив мені вас будити.

— Це ж безглуздя! А як щодо мого чоловіка? Невже Гільєм йому не сказав, що я не повернулася до кімнати?

— Певен, що рицар Дюма провів усю ніч аж до ранку в кузні, пані, потім був на богослужінні в каплиці разом з віконтом Тренкавелем. Здавалося, він був так само спантеличений вашою відсутністю, як і начальник фортеці Пелетьє, крім того...

Франсуа раптом замовк.

— Кажи! Говори все, що в тебе на думці, Франсуа. Я тобі не докорятиму.

— Коли ви пішли, пані, я гадаю, рицар Дюма не хотів з’являтися перед очі вашого батька, не знаючи, де ви є.

Щойно Франсуа промовив це, Алаїс зрозуміла: він мав рацію. Тепер взаємини батька з її чоловіком були як ніколи напруженими. Алаїс тільки стиснула губи, не бажаючи показувати, що вона згодна зі словами служника.