Лабіринт
- Автор: Мосс Кейт
- Серия: Лангедокскіх трилогія #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-540-4
- Переводчик: Надія Омельчук
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лабіринт». Краткое содержание книги:
Липень 2005 року: під час археологічних розкопок у горах поблизу Каркассона Еліс Таннер знаходить два скелети, і в цю мить її охоплює всепоглинальна злоба. Дівчина помічає, що розуміє давні слова, викарбувані на стіні печери. Надто пізно Еліс усвідомлює, що надала руху жахливій послідовності подій, які вона неспроможна контролювати, і що тепер її доля нерозривно пов’язана з долею катарів, які жили вісімсот років тому...
Однією з останніх прийшла гарненька темношкіра дівчинка років п’яти чи шести, з яскравими очима кольору чорниць. Швидко зробивши реверанс, вона подарувала невеличкий букетик диких орхідей, білих чихавок та медянок. При цьому її руки тремтіли.
Нахилившись до дівчинки, віконт Тренкавель витяг білий лляний носовичок і дав його дитині. Навіть Пелетьє посміхнувся, коли тендітні пальчики сором’язливо доторкнулися до білосніжного квадратного клаптика тканини.
— І як же вас звати, Madomaiséla[71], — запитав віконт.
— Ернестіна, Messire, — прошепотіло дівча.
Тренкавель кивнув.
— Ну тоді, панно Ернестіно, — промовив він знову, відриваючи рожеву квіточку з букету та приколюючи її до свого костюма, — я носитиму це для успіху. А також на згадку про добрість людей з П’ючеріка.
Тільки коли останній відвідувач залишив табір, Раймон-Роже Тренкавель відв’язав свого меча та приступив до трапези. Коли голод було вгамовано, один за одним хлопці й дорослі чоловіки вляглися на м’якій траві чи притулялися до стовбурів дерев і позасинали, з животами, повними вина, та головами, важкими від полуденного сонця.
Один тільки Пелетьє не лягав. Він був певен лише в тому, що віконт Тренкавель не потребував його присутності зараз, і відтак намірився прогулятися вздовж потічка, бажаючи побути на самоті.
Водоміри легко ковзали по воді, а кольорові бабки пурхали над поверхнею, знижуючись та літаючи над самою землею у важкому повітрі.
Зайшовши так далеко, що з табору його не було видно, Пелетьє сів на почорнілий стовбур поваленого дерева й витяг з кишені лист Харифа. Він не читав його, ба навіть не розгорнув, а просто тримав, неначе талісман, між великим пальцем та вказівним.
Він не міг забути про Алаїс. Він ще і ще прокручував думки в голові. Якось він навіть пошкодував, що загалом довірив їй таємницю. Утім, якщо не Алаїс, тоді хто? Не було більше нікого, кому б він міг довіряти. Потім він пошкодував, що сказав їй замало.
З Божою поміччю все буде гаразд. Якщо їх прохання до графа Тулузького буде задоволено, то ще до кінця місяця, вони повернуться в Каркассону, не проливши жодної краплини крові. Тоді Пелетьє розшукає Симеона у Без’єрі та дізнається про ту сестру у Каркассоні, про яку писав Хариф.
Якщо лише так вирішить доля.
Пелетьє зітхнув. Він відчував спокій, що панував навкруги, і раптом уявив собі зовсім іншу картину. Замість старого доброго світу, постійного й незмінного, він побачив безлад, пустош та руйнацію. Кінець усьому!
Пелетьє опустив голову. Він не міг учинити по-іншому, ніж слід було. Якщо він не повернеться до Каркассони, то принаймні він помре, знаючи, що зробив усе можливе, щоби зберегти Трилогію. Алаїс завершить його справу. Його присяга стане її присягою. Таємниця не загубиться серед пекла битви і не згниє у французькій тюрмі.
Звуки розбудженого табору повернули Пелетьє до дійсності. Настав час вирушати. Треба було ще довго їхати верхи до заходу сонця.
Начальник фортеці Пелетьє поклав лист від Харифа знову до кишені та швидко попрямував назад до табору, знаючи, що такі моменти роздумів у тиші й спокої будуть короткою підтримкою протягом дня.
Розділ 19
Коли Алаїс прокинулася, вона лежала вже не в траві, а на лляних простирадлах. У її вухах досі стояв тихий протяжний свист, неначе шум осіннього вітру між деревами. Її тіло було на диво важелезним і неначе чужим. Алаїс увижалося, що з нею зараз була Есклармонд і прикладала їй свої холодні руки до чола, намагаючись зменшити лихоманку.
Вона широко розплющила очі й побачила над собою знайомий балдахін її власного ліжка, темно-сині запони було щільно затулено. Кімната потопала в м’яких, золотавих сутінках. Алаїс уловила тонкий запах щойно зірваних трав. Розмарин та легкий аромат лаванди.
Десь поруч вона чула хриплі й низькі жіночі голоси. Вони перешіптувалися, не бажаючи її турбувати. Слова шипіли, наче лій, що капає на вогонь. Алаїс повільно повернула голову на подушці в бік звуків. Навпроти згаслого каміна, немов пара чорних круків, сиділи дві найнеприємніше особи — Альзьєтта, нелюба дружина головного конюха, та Раньє, хитра й ласа до пліток пронирлива жіночка. Сестра Оріана часто давала їм доручення, але сама Алаїс не довіряла їм і навіть не могла втямити, як вони потрапили до її кімнати. Батько ніколи б цього не дозволив.
Потім вона згадала, що його тут не було. Він поїхав до Сен-Жіля чи в Монпельє, вона не дуже добре запам’ятала. Гільєма також не було.
71
Мадемуазель, панна (окс.).