Гаррі Поттер і таємна кімната

— Не уявляю, — відповів Гаррі. Рон тим часом оглядав мантію. Усі кишені були вивернуті.

— Хтось тут щось шукав, — сказав Рон. — Нічого не пропало?

Гаррі почав збирати свої речі, кидаючи їх у валізу. Лише коли жбурнув туди останню з Локартових книжок, він зрозумів, чого бракувало.

— Пропав щоденник Редла, — сказав він упівголоса до Рона.

— Що?

Гаррі кивнув головою на двері до спальні, і Рон вийшов з кімнати слідом за ним. Вони побігли до напівспорожнілої ґрифіндорської вітальні й сіли біля Герміони, яка самотньо читала книгу "Як розуміти стародавні руни".

Герміона була вражена новиною.

— Але ж… украсти міг тільки ґрифіндорець! Більше ніхто не знає нашого пароля! — Саме так, — погодився Гаррі.

Наступного ранку, коли вони прокинулись, їх привітало яскраве сонячне світло й легенький свіжий вітерець.

— Ідеальні умови для квідичу! — завзято вигукнув Вуд за ґрифіндорським столом, накладаючи яєшню на тарілки своїх гравців. — Гаррі, на, бери, тобі треба добре підкріпитися.

Гаррі розглядав ґрифіндорський стіл, навколо якого тіснилися учні, й думав, чи не сидить десь поміж ними новий власник Редлового щоденника. Герміона наполягала, щоб він повідомив про крадіжку, але Гаррі ця думка не подобалась. Довелося б розповісти комусь із учителів про щоденник — а хто тепер пам'ятає, за що Геґріда вигнали зі школи п'ятдесят років тому?

Гаррі не хотів ворушити ті давні події. Коли він вийшов з Великої зали разом з Роном і Герміоною, щоб узяти квідичну форму, до всіх його тривог додалася ще одна, і то дуже серйозна. Тільки-но він поставив ногу на мармурову сходинку, як почув знову:

— Цього разу я вб'ю!.. Розірву!.. Пошматую!.. Гаррі зойкнув, а Рон з Герміоною злякано відсахнулися від нього.

— Голос! — сказав, озираючись, Гаррі. — Я щойно чув його знову! А ви?..

Вирячивши очі, Рон похитав головою. А от Герміона ляснула себе долонею по чолі.

— Гаррі, я, здається, зрозуміла! Я мушу піти в бібліотеку!

І вона побігла сходами нагору.

— Що вона зрозуміла? — розгублено мовив Гаррі. Він і далі озирався, аби з'ясувати, звідки лунав той голос.

— Хе, чого не розумію я, — похитав головою Рон.

— Але чому вона побігла до бібліотеки?

— Бо це Герміонин стиль, — знизав плечима Рон. — Коли сумніваєшся — біжи в бібліотеку.

Розгублений Гаррі стояв і прислухався, чи не почується знову той голос, проте з Великої зали за його спиною вже виходили, поспішаючи на стадіон, учні, які голосно перемовлялися.

— Мабуть, рухайся, — порадив Рон. — Уже майже одинадцята, скоро початок.

Гаррі побіг до ґрифіндорської вежі, схопив "Німбус-2000" і приєднався до великої юрби, що сунула на матч. Проте думками він і далі був у замку, де чувся той безтілесний голос. Надягаючи в роздягальні яскраво-червону форму, заспокоював себе тим, що всі зараз прийшли сюди, щоб дивитися гру.

Команди вийшли на поле під бурхливі оплески. Олівер Вуд облетів стовпи, щоб розігрітися, а мадам Гуч витягла м'ячі. Гафелпафці, у яскраво-жовтій формі, збилися докупи, щоб востаннє обговорити тактику гри.

Гаррі вже сідав на мітлу, як раптом на поле вибігла професорка Макґонеґел з величезним пурпуровим мегафоном у руках.

Гарріне серце каменем зірвалося додолу.

— Матч відміняється! — гукнула професорка Макґонеґел у мегафон, і переповнені трибуни зірвалися обуреними вигуками і гулом. Розгублений Олівер Вуд приземлився й побіг до професорки Макґонеґел, забувши навіть злізти з мітли.

— Але ж, пані професорко! — вигукнув він. — Ми мусимо грати! Кубок!.. Ґрифіндор!..