Північне сяйво
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 9789663437439
- Переводчик: Сергей Савченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Північне сяйво». Краткое содержание книги:
Працюючи, він помітив погляд Ліри. Вона відчула, як холодний жах охопив її, — ведмідь був такий величезний
і чужий. Дівчинка дивилася на нього крізь загорожу з металевої сітки за сорок ярдів і думала, що він може лише одним чи двома стрибками дістатися до неї і розірвати сітку, як павутиння, тому дівчинка хотіла вже тікати, але Пантелеймон сказав:
— Зупинись! Дай мені піти і поговорити з ним.
Він став качкою, і не встигла Ліра вимовити й слова, як він перелетів через огорожу і сів на вкриту кригою землю з іншого боку. Ворота були трохи відчинені, і Ліра могла піти за ним, але натомість позадкувала. Пантелеймон глянув на неї і обернувся на борсука.
Ліра знала, що він робить. Деймони не могли відійти більше ніж на п'ять ярдів від своїх людей і якби вона стояла біля огорожі, а він залишався птахом, він не зміг би наблизитися до ведмедя. Отже, він збирався тягнути її.
Вона була розлюченою і нещасною. Його борсучі лапи вперлися в землю і він пішов уперед. Це було таке дивне болісне відчуття, коли твій деймон розтягує невидимий зв'язок між вами: частково фізичний біль глибоко в грудях, частково нестерпна печаль і любов. Вона знала, що він відчуває те саме. Кожен випробував себе так, коли підростав — подивитися, як далеко можна розійтися зі своїм деймоном і зійтися з великим полегшенням.
Він потягнув трохи сильніше.
— Не треба, Пане!
Але він не зупинявся. Ведмідь, не рухаючись, спостерігав. Біль у Ліриному серці зростав і ставав дедалі нестерпнішим, з її горла вилетів стогін:
— Пане…
Вона кинулася крізь ворота, ковзаючись на застиглій грязюці, до нього, а він став диким котом і плигнув прямо їй на руки. Вони міцно обнялися, обоє видаючи жалісні звуки.
— Я думала, ти дійсно зможеш…
— Ні…
— Я не уявляла, як це болісно…
Потім вона сердито витерла сльози і важко засопіла. Він сидів у неї на руках, і вона знала, що краще помре, ніж дозволить розлучити їх і знову відчути такий біль. Вона б збожеволіла від горя та жаху. Якщо вона помре, вони все одно будуть разом, як вчені у склепі в Джордані.
Потім дівчинка та її деймон подивилися на самотнього ведмедя. В нього не було деймона. Він був сам, завжди сам. Вона відчула такий жаль та ніжність до нього, що майже доторкнулася до його бруднуватої шерсті, і лише почуття поваги до тих холодних жорстоких очей спинило її.
— Йорику Бернісон, — почала вона.
— Ну?
— Владар Фаа і Фардер Корам пішли, щоб спробувати повернути тобі твої обладунки.
Він мовчав і не рухався з місця. Було зрозуміло, що він думає про їх спробу.
— Я знаю, де вони, — сказала вона. — І якщо я скажу тобі, може, ти сам зможеш забрати їх, я не знаю.
— Звідки ти знаєш, де вони?
— В мене є читач символів. Я думаю, що можу тобі сказати, Йорику Бернісон, тому що я знаю, як вони тебе одурили. Це несправедливо. їм не слід було цього робити. Владар Фаа збирається довести це Сісельману, але, мабуть, вони не віддадуть їх тобі, незважаючи ні на що. Отже, якщо я скажу тобі, ти підеш зі мною і допоможеш врятувати дітей з Больвангара?
— Так.
— Я… — вона не хотіла бути докучливою, але не могла не поцікавитися. — Чому ти просто не зробиш нові обла-дунки з цього металу, Йорику Бернісон?
— Тому що цей метал нічого не вартий. Подивись, — він підняв покриття двигуна однією лапою і проштрикнув його
пазуром другої, ніби відкриваючи консервну банку. — Мої обладунки виготовлені з небесного заліза, до того ж спеціально для мене. Обладунки ведмедя — це його душа, як твій деймон — твоя душа. Ти могла б віддати його, — продовжував він, показуючи на Пантелеймона, — а замість нього взяти ляльку, набиту тирсою? Ось у чому різниця. Тепер скажи, де мої обладунки?
— Послухай, ти повинен пообіцяти не мститися. Вони вчинили неправильно, коли забрали їх, просто змирися з цим.
— Добре. Ніякої помсти. Але стримуватися я також не буду. Якщо вони оборонятимуться, вони загинуть.
— Вони заховані у підвалі, в будинку священика, — сказала вона йому. — Він вважав, що в них живе дух, і намагався викликати його. Обладунки саме там.
Ведмідь підвівся на задні лапи і поглянув на захід, останні промені сонця освітили його похмуре обличчя кремово-діамантовим та жовто-білим кольорами. Ліра відчула хвилі жару від могутньої сили, яку випромінювало це створіння.