Веселий ярмарок
- Автор: Киселев Сергей, Пригорницький Юрій
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Прочее юмористическое
Электронная книга - «Веселий ярмарок». Краткое содержание книги:
До збірника увійшли твори українських радянських письменників, які працюють у жанрі гумору і сатири.
Тут читач знайде прозові та віршовані гуморески, байки, фейлетони, памфлети, пародії, сатиричні мініатюри, що були опубліковані останнім часом у періодиці.
Макуха відчув себе ніяково, наче його почали роздягати посеред вулиці. Він так скривився і зіщулився, що кремезне тіло ніби всохло.
— Вам недобре?— злякалася молодиця.
— Та ні... зуби,— махнув рукою, немов сокирою.
— Вирвати треба,— порадила.— У мене теж так було, то я р-раз... і лиха тепер не маю... Ага, так отож кажу йому: «Досить з мене! Піду поскаржуся твоєму начальству — нехай щось робить... хоч і виженуть. Може, підеш з моїх очей». А він: «Скаржся скільки хочеш. Я ж не сам п'ю — з начальством...»
Віктор Васильович похолов. Десь глибоко в душі народилася скалка льоду, яка почала швидко рости.
«Знає чи не знає?— зі страхом подумав, уже уважніше спостерігаючи за лицем відвідувачки.— Не доведи, господи, до всіх лих ще й це...»
— Я не знаю, з ким він п'є, і мене це мало цікавить!— Кранівниця вже трохи заспокоїлася, перестала плакати, голос ставав усе різкішим і упевненішим. її невеличка постать невблаганно насувалася на начальника цеху.— Мене цікавить те, що діти не мають батька. Діло не в грошах — сама добре заробляю, голодні не сидимо. Але кожного дня дивитися на п'яну пику...
«Не знає,— з полегшенням подумав Макуха.— Якби знала, така б не стрималася — сказала...»
— ...Ви пам'ятаєте, як він присягався на профзборах? Його ще тоді на три місяці з посади знімали... Клявся: у рот більше не візьме. Ну й що? Всього на два дні вистачило терпцю...
«Ні,— остаточно заспокоївся Віктор Васильович.— Не знає. Молодець Сарикін... Уміє тримати язика за зубами...»
Стало краще. Навіть нудити перестало.
— Добре, Ганно Пилипівно,— узяв олівець, зробив помітку в календарі,— я неодмінно поговорю з вашим чоловіком...
— Та що з ним говорити!— Ганна Пилипівна вже зовсім заспокоїлася і не просила, а вимагала:— Відправте його лікуватися, адже хороший чоловік був, поки не запиячив. Хіба...
Задзвонив телефон. Макуха зняв трубку. Телефонував директор.
— Так... так... Зараз буду.— Обережно поклав трубку.— Добре, Ганно Пилипівно,— якомога ввічливіше промовив і підвівся.— Ми за нього візьмемося... Разом... Справді, хороший же чоловік був, а бачите... Перепрошую. Мене викликає директор.
Віктор Васильович знехотя зайшов у приймальну директора.
— Бушує — страшне! — довірливо сказала йому секретарка.— Тільки-но ваша дружина пішла від нього... в сльозах.
«Все-таки прибігла,— сердито подумав Макуха.— Ну й народ же... оці жінки!..»
— Зачини двері,— похмуро зустрів директор, потім на- тиснув кнопку мікрофона, сказав секретарці:— До мене нікого, я зайнятий... Пу?— звів очі на Віктора Васильовича.— Знаєш?
— Здогадуюся...— знесилено сів на стілець начальник мартенівського.
— І що ж будемо робити? — Директор підвівся і почав повільно, ніби обмірковував промову, ходити по килимовій доріжці.— Ти зрозумій мене, Вікторе Васильовичу, я ж повинен вжити заходів... Оно подивися, в календарі зазначено: «Поговорити з начальником мартенівського цеху». Тобто з тобою... А що б ти на моєму місці зробив?.. Н-да. Мовчиш?.. Тож-бо й воно! А я мовчати не можу. Розумієш? Не мо-жу! Слухай,— він раптом зупинився перед Макухою,— ти можеш зробити що-небудь, аби вона не прибігала до мене?
Віктор Васильович непевно стенув плечима і потягнувся до балона з газованою водою.
— Ні-ні, я серйозно!.. А втім...— Директор якось приречено махнув рукою, підійшов до шафи і дістав пляшку коньяку. З хвилину мовчки дивився на неї, немов розглядав етикетку, затим несподівано зізнався:— І моя Капітоліна Миколаївна була сьогодні в райкомі. Скаржилася... А! Якось перевариться — кутя буде.— Узяв з полички дві склянки, з силою дмухнув у них, ніби виганяв нечистий дух, і запропонував: — Давай по одненькій, щоб наша доля нас не цуралась.
Савелій Ципін
ДЕФІЦИТ
Начальник цеху Кавецький, скуйовджений, мов горобець перед дощем, нервово розмовляє з заводським економістом.
— От ви прийшли з'ясувати, чому мій цех знову не виконав плану. А ким, питається, мені його робити? Де моя робсила? Хіба я спроможний таким штатом подужати такий план?
До кабінету влітає майстер:
— Вибачте, Леоніде Матвійовичу, знов я. Дільниця ось уже півдня простоює. Ви ж іще вранці обіцяли натиснути щодо деталей.
Кавецький відмахується, наче від набридлої мухи:
— У тебе сверблячка, чи що? Не можу ж я особисто влазити в усі деталі! Принишкни, не мигочи — бачиш, я зайнятий з людиною.
Майстер безнадійно махає рукою і набурмосено виходить.
— Усі всамголос: резерви, резерви!— продовжує начальник.— Хто я — чудодій, Кіо, можу кожний свій кадр роздвоїти та розтроїти? Саме розстройство...