Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Недалеко від Дорбатая, між численними підручними віщуна й загоном Сколота, на багато убраних конях сиділи знатні скіфи, пихаті й гордовиті. Трималися вони дуже незалежно, відчуваючи свою міць і силу. Ці люди дивилися на чужинців неприховано вороже.
А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там уже зовсім не було видно ніяких прикрас на одязі, навіть наqскромніших бронзових; око не спинялося на комусь одному. Біля підніжжя чорної піраміди товпилася безладна юрба. Тут були і скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.
Ліда не могла стриматися, щоб час од часу потай не поглянути на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був також круглий бронзовий шолом, а на поясі висів меч. Втім, усе це мало штучний і смішний вигляд. Здавалося, меч ще більше скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти нижче голову. Та й на коні Гартак сидів незграбно. І, незважаючи на все це, саме він справляв на дівчину враження найнебезпечнішого ворога. Дівчина не могла без тремтіння бачити його кощавувате перекривлене обличчя…
Тепер мандрівники стояли майже самі. Біля них лишилися тільки підручні віщуна. Та неподалік ще четверо міцних жінок-жриць тримали двох невільників із зв’язаними руками. Артем ще раз згадав погрози Дорбатая: “відправа… жертви…” Мабуть, і ці нещасні, які не мають змоги боронитися, мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:
— А що коли вони почнуть з тих рабів? Як тоді? — На обличчі юнака було явне замішання. Проте геолог не встиг відповісти.
Старий віщун звичним жестом підніс руки вгору. Мабуть, це було сигналом до початку урочистої церемонії відправи. Бо майже разом з ним піднесли руки вгору всі його підручні. І на поле навколо хмизової піраміди впала зловісна тиша.
Високим хрипким голосом Дорбатай заспівав. Він низько вклонився купі хмизу, простяг руки до великого почорнілого меча, який стирчав з її верхівки, і випростався. Легенький вітрець ворушив складки його червоного плаща — і в цей момент старий віщун був схожий на великого хижого птаха, який ось-ось кинеться на свою жертву. Так само простягали руки і його підручні, наче намагаючись весь час копіювати рухи Дорбатая.
І раптом мелодія пісні старого віщуна різко змінилася. Його підручні, ніби за командою, змовкли. Дорбатай співав сам, виводячи високі ноти і переступаючи з ноги на ногу. Потім він знову змахнув руками, і знову його пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога.
— Ці кілька речень, що їх він співав сам, стосувалися нас, Іване Семеновичу. То була мішана мова, в якій я серед незрозумілих мені скіфських слів розрізнив і грецькі, Я зрозумів зміст тих речень.
— Цікаво. Що ж то за зміст?
— Він сказав приблизно таке: “Ми принесемо вас у жертву богам, чужинці, якщо ви не скоритеся. Ще є час. Скажіть, що ви згодні. Інакше смерть чекає на вас. Смерть, яка спочатку на ваших очах забере рабів”. Це попередження — і разом з тим погроза.
— І це все? — незворушно спитав Іван Семенович.
— Все.
— Боюся, що відповіді від нас він не діждеться. Чи ви іншої думки, Дмитре Борисовичу?
— Та як ви могли таке подумати? — майже образився археолог.
— То й добре. Проте тепер ми знаємо принаймні, що він хоче починати з рабів, а не з нас. Гаразд, це ще краще!
Пісня закінчилася. Дорбатай востаннє люто прокричав кілька слів. Він закликав, він явно намагався збудити скіфів. І своєї мети старий віщун досяг, бо у відповідь на його закляття залунали нестримні вигуки, задзвеніла зброя, натяглися луки — у повітрі майнув дощ гострих довгих стріл, які описали дугу над священним жертовником і впали десь далеко за пагорком.
Два підручні подали Дорбатаю велику золоту чашу і довгий кам’яний ніж з золотою рукояткою.
— Священні ритуальні речі скіфських віщунів, — прошепотів збуджено Дмитро Борисович, в якого знову заговорило серце археолога.
Дорбатай урочисто прийняв чашу й ніж. Він підніс їх угору й голосно закричав, наче заклинаючи хмари, що повільно пливли в небі. Дмитро Борисович одразу переклав: