Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Справді, так воно й було. Око легко відрізняло в тих дивних дудках характерні вигини гомілкової кістки… та й розмір саме такий.
— Шлях кінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бачте, яка висока трава.
Коло вершників помітно розсунулося. Можливо, це було випадково, можливо, тому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники трохи відступали, натискуючи на сусідів, щоб триматися подалі від страшної жовтої собаки.
Здаля пролунали ще тимпани. Це, очевидно, був сигнал, бо передні лави вершників разом знялися з місця і галопом помчали в степ. Перед очима мандрівників відкрився широкий краєвид.
Так, процесія вже вийшла в степ, дивний жовто-рожевий, вкритий високою травою степ. Рівне, широке міжгір’я обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли гори. Верхівки тих гір, як і вчора, ховалися в сірих непроглядних хмарах. Але гори підносилися не тільки за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну бесіду з Іваном Семеновичем. Гори ці були стінами велетенського підземного простору… цікаво було б довідатися у скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ті гори, чи пробував досягти вершин?..
Процесія посувалася рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет.
Це була ніби просто величезна чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, юрмилися люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки й навіть діти — мабуть, геть усе чисто населення скіфського стійбища зібралося тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу невільників. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на своєму коні старий вождь Сколот в блискучому золотому шоломі, оточений почтом.
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога:
— Он стоїть Дорбатай! І недалеко від нього огидний Гартак! Вони тримаються чи не разом!
— Не хвилюйся, все буде гаразд, запевняю тебе, — озвався бадьоро юнак. Втім, він був далеко не такий спокійний, як удавав. Він аж ніяк не сподівався такої численної аудиторії. Чи ж пощастить йому так переконливо виконати задумане? Його стурбований погляд одшукав Івана Семеновича. Геолог відповів йому енергійним кивком голови: так, так, мовляв, все йде добре!..
Процесія наближалася тим часом до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий священний жертовник скіфів. Щодо цього — Дмитро Борисович не мав ніякого сумніву. Він добре бачив навіть вузьку дерев’яну драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав угору лезом… Все, геть усе поки що було саме таким, як уявляв собі археолог з наукових джерел!
Коло драбинки стояв Дорбатай в урочистому червоному плащі з золотими бляшками. Його холодні ворожі очі дивилися запитливо на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху або принаймні вагання. Даремна надія! Чужинці спокійно оглядали священну споруду, головного віщуна, його помічників, дужих жінок-жриць з кинджалами і кривими ножами. А от вони хвилювалися, поглядаючи на чотирьох людей, супроводжуваних страшною поскіною: адже саме їм, а не старому віщунові доведеться мати справу з загадковими незнайомцями, які вміють творити чудеса!
Почет і воїни Сколота створювали окрему групу. Старий вождь хоч і намагався триматися, як завжди, зберігаючи суворий і презирливо-байдужий вигляд, не був сьогодні такий спокійний, як учора. Його руки час од часу нервово перебирали поводи коня, він обмінювався з найближчими воїнами короткими, уривчастими фразами. Мабуть, старий вождь побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених. Адже головний віщун учора категорично відмовився від усіх пропозицій, які робив йому Сколот щодо викупу чужинців. Він не погодився віддати їх вождеві. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати дуже небезпечною зброєю…
І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню струнку постать серед воїнів, що становили загін Сколота, який помітно розділявся на воїнів, одягнених дуже пишно і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого ж погляду ставало ясно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в загоні Сколота були рівні? На це питання поки що не було відповіді.