Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
— Випий, — сказала стара.
— Налий, — промовив Уленшпігель і вів далі: — Я прочистив пса, давши йому чудодійне проносне власного виготовлення. Він дристав три дні й три ночі безупинно і видужав.
— Господи Боже! — вигукнула стара. — Дай я тебе поцілую, славетний богомольцю, за те, що ти бачив папу! А тепер вилікуй і мого песика.
Та Уленшпігель, якого зовсім не вабили поцілунки старої, сказав їй:
— Хто торкнувся своїми устами священної пантофлі, того протягом двох років не повинна цілувати жодна жінка. Дай-но мені краще на вечерю кілька добрих куснів м’яса, кільце ковбаси або й два і пива, то я скую твоєму песикові такий дзвінкий голосок, що він на криласі в соборі будь-яку ноту витягне.
— Якби ж то була правда у твоїх словах, — скімлила стара, — то я дала б тобі флорин.
— Сказав зроблю, то зроблю, — відповів Уленшпігель, — тільки повечеряю.
І стара подала йому все, чого він забажав. Він наївся й напився досхочу і так розчулився, що був би поцілував її, якби не наговорив перед тим зайвого.
Під час вечері старий пес поклав йому лапи на коліна, випрохуючи кістку. Уленшпігель дав йому кілька кісток, а потім спитав у господині:
— Коли в тебе хто наїсться і не платить, що ти робиш тоді з ним?
— Я з такого лотра здираю кращу одежу, — відповіла господиня.
— Оце добре! — мовив Уленшпігель, потім узяв пса під пахву і вийшов з ним у повітку, там зачинив його, дав йому кістку, вийняв із торби шкуру вбитого пса і, вернувшись до старої, запитав її, чи справді таки вона здирає кращу одіж з того, хто не платить за обід.
— Авжеж, — відповіла вона.
— Тоді гаразд, твій пес пообідав у мене і не заплатив мені, от я і здер з нього, за твоїм прикладом, його кращу і єдину одіж.
І показав їй шкуру вбитого пса.
— Ой лишенько, — заголосила стара, — це ж так жорстоко, так жорстоко, пане лікар! Нещасне собаченя! Воно було мені, бідній удові, замість дитини. Нащо ж ти відібрав у мене єдиного у світі друга? Тепер мені хоч помирай.
— Я воскрешу його, — сказав Уленшпігель.
— Воскресиш? — скрикнула вона. — І він знову буде лащитись до мене, лизатиме руки, крутитиме своїм бідолашним старим обрубком хвоста? Зробіть це, пане лікар, і я вас нагодую найдорожчим обідом, а понад те дам ще флорин.
— Я його воскрешу, — мовив Уленшпігель, — тільки мені потрібна тепла вода, патока, щоб замазати шви, голка й нитка і підлива до печені. Крім того, під час операції я мушу бути сам-один.
Стара дала йому все, чого він забажав, і Уленшпігель, взявши шкуру вбитого пса, пішов у повітку.
Там він змастив підливою писок старого пса, що йому дуже сподобалось, зробив велику смугу з патоки на череві, а також на лапах, а хвоста обмазав підливою.
Потім крикнув тричі щосили і промовив: «Staet op! Staet op! Ik’t bevel, vuilen hond!» («Вставай, вставай! Тобі що кажуть, паршивий пес!») А тоді хутенько сховав шкуру здохлого пса в торбу і так копирснув ногою живого пса, що той влетів просто в корчму.
Стара, побачивши, що пес живий, та ще й облизується, так зраділа, що хотіла поцілувати його, та Уленшпігель не дозволив.
— Не смій пестити його доти, поки він не вилиже язиком усієї патоки, якою він намащений. Тоді тільки шви зростуться. Тепер плати мені десять флоринів.
— Я ж обіцяла одного, — мовила стара.
— Одного за операцію, а дев’ять за воскресіння, — сказав Уленшпігель.
І вона заплатила. Уленшпігель поспішив піти, але перед тим кинув на підлогу шкуру здохлого пса, сказавши на прощання:
— На, господине, стару шкуру. Вона тобі знадобиться: нею можна буде латати нову, як порветься.
У Брюгге тої неділі, на свято крові Господньої, мала відбутися процесія, і Клаас сказав своїй дружині й Неле, щоб вони пішли туди, може, якраз і спіткають Уленшпігеля в місті, а він буде стерегти хату та чекати, чи не прийде їхній богомолець додому.
Жінки пішли, а Клаас лишився в Даммо, сів на порозі і спостерігав, як безлюдно й тихо стало в місті. Лише чутно було чистий дзвін, що линув з недалекого села, та іноді з Брюгге долинала мелодія соборних передзвонів, оглушливий гуркіт фальконетів[111] і тріскотнява феєрверків на честь свята крові Господньої.
111
Фальконет — старовинна дрібнокаліберна гармата.