Маґнат

І от повів мене маршалок не до покоїв удови, бо се було б непристойно, а в кабінет ясновельможного. Я помітив, що там скрині посунули в кут, звідки вискочив пару днів тому молодий Гербурт, і що сховатися там тепер нема де. Перед тим мене нарядили в найбільш підхожу одежу, щоб була, як на портреті, навіть шапку соболеву мав я на голові, що тиснула на скроні, і я чув, як жила б’ється. Стали ми чекати ясновельможну. Кожен переживав за своє. Маршалок хотів догодити Гербуртовій, а я просто бажав, аби швидше скінчились мої муки. І муки новопреставленого Яна Щасного. Се ж його душа не може вгомонитися, не може піти, доки тіло не поховають. Зараз кожна думка, кожне слово і порух живих затримують ясновельможного на сім світі.

Гербуртова вдова залишила за дверима слуг, не привела сина. Щодо панночок, то й мови нема: можуть мене настрашитись. Хоча ліпше, аби перестрашились зараз, а не на похороні.

По тому, що прийшла вона сама, я здогадався, що не певна в собі, боїться чогось. В руках мала згорнуту білу хустину, що не цілком пасувала до жалобного строю. Ніби в останню хвилю вхопила її, коли виходила. Не звертала уваги на крісло, що їй підсував запопадливо маршалок, від неї віяло чимось солодким й нудким, якимись заморськими пахощами, без яких вельможні пані не можуть обійтися, але запах був давніший, не зовсім свіжий, певно, жалобна одіж довго була замкнена в скрині, чекаючи сумної нагоди. Вона так подивилась на мене, що я забув уклонитись, зрештою, чи варто. В сю мить я не був Северином Никловським, з голови у мене вилетіли всі спогади про попереднє життя й життя мого роду. Я був як та глиняна лялька, що її легко розбити й розтоптати на череп’я. Врешті Гербуртова сказала:

— Може бути!

Голос в неї був сухий, деренчливий. Моє серце завмерло, а потім з натугою сіпнулось раз, другий. Напруга спала, я навіть поворухнувся. Те саме зробив і маршалок, що стояв збоку, нахиливши голову для поклону. Але я не вклонився, бо погляд удови велів, аби я стояв штивно. Ся пані вміла себе тримати. Вона встигла поставити між мною й собою мур, і навіть сльозинки не зронила. Але се не означає, що їй теж було тяжко.

Ясновельможна розгорнула хустку — і зблиснуло золото.

— Перстень мого мужа.

Ми не дихали.

— Сей годиться. Пан…

— Северин, — підказав маршалок.

— Пан Северин потім віддасть мені його.

Вона відкинула жалобний серпанок і піднесла двома пальцями перстень до вуст. Маршалок ступив до неї, щоб забрати сей дорогоцінний клейнод, але пані зробила крок до мене.

— Нехай пан поміряє.

Я простяг праву руку долонею вгору, але ясновельможна повернула її вниз і одягнула перстень на вказівний палець. Він легко сковзнув, я відчув холод. То був перстень-печатка з гербом, але не той, що ним Гербурт запечатував листи, хоч схожий на нього. Щит був вкритий червоною емаллю, а яблуко — зелене. Такий перстень вдягали на сеймики чи на якусь пишну оказію.